РОЗДІЛ 4

АЛЕКС

Прокинулася я від того, що сонячне світло — приглушене, але все ж наполегливе — пробивалося крізь щілину між важкими портьєрами й падало просто на подушку.

Кілька секунд я лежала нерухомо, намагаючись зрозуміти, де перебуваю.

І та коротка паніка, що накрила мене минулої ночі в провулку, повторилася знову, хоч і в значно слабшій формі.

Кам'яна стеля.

Балдахін.

Чуже ліжко.

Потім пам'ять слухняно розклала все по своїх місцях.

Вампіри.

Аркхавен.

Маєток.

Кассіан.

Я зі стогоном знову втупилася обличчям у подушку.

— Ну привіт, нова реальність, — пробурмотіла я. — Ти, бачу, нікуди не поділася. Як мило.

Я сіла, остаточно продираючи очі, й насамперед подивилася на шафу.

Ту саму, в якій, за словами Альфреда, мав з'явитися «належний одяг».

Відчинивши дверцята, я побачила акуратно складений стос речей.

Прості сорочки.

Штани.

Щось схоже на жилет.

І — подумки подякувавши невідомому кравцеві за блискавичну роботу — я відразу помітила, що весь одяг був пошитий саме на підлітка, а не на дорослого чоловіка.

Достатньо вільний, щоб не підкреслювати жодних обрисів фігури.

Перевдягання перетворилося на окремий маленький ритуал самозбереження.

Я туго перетягнула груди широкою смугою тканини, яку завбачливо знайшла в одній із шухляд комода.

Судячи з усього, місцева прислуга не відзначалася надмірною цікавістю до вмісту гардероба нового працівника.

І мене це більш ніж влаштовувало.

Потім одягла сорочку на розмір більшу, ніж потрібно, і застебнула її до самого коміра.

Так високо, як зазвичай застібаються хіба що надзвичайно сором'язливі вікторіанські гувернантки.

Штани, на щастя, приховували решту.

Майже всю.

Я прискіпливо оглянула себе в дзеркалі, повертаючись то одним боком, то іншим.

Спереду...

Цілком зійде.

Пласко.

Мішкувато.

Досить переконливий хлопчачий силует.

Ззаду...

Я скептично фиркнула, розглядаючи своє відображення через плече.

Штани, попри всю свою мішкуватість, однаково якимось дивом видавали, що моя фігура не така вже й пряма, як того вимагала легенда.

Гаразд.

Будемо сподіватися, що вампіри не настільки уважно розглядають чужі сідниці, щоб робити з цього якісь висновки щодо статі.

— Так, — сказала я своєму відображенню. — Якщо хтось запитає — це просто така особливість статури. Таке буває. У деяких хлопців теж.

Відображення виглядало не надто переконаним у моїх аргументах.

Але інших варіантів у мене все одно не було.

Я ще більше скуйовдила й без того розпатлане після сну волосся, щоб надати собі максимально недбалого, підліткового вигляду, і, важко зітхнувши, вийшла з кімнати на пошуки малої їдальні, про яку згадував Альфред.

Маєток при денному світлі — точніше, при тому приглушеному, процідженому крізь щільні портьєри світлі, яке тут, вочевидь, і вважалося денним освітленням, — виглядав ще величніше, ніж уночі.

Портрети на стінах тепер можна було роздивитися в усіх подробицях.

Мимохідь я відзначила, що добра половина зображених на них людей мала разючу родинну схожість із Кассіаном.

Той самий прямий ніс.

Той самий важкий, пронизливий погляд.

Наче художники різних епох змовилися раз по раз малювати одне й те саме обличчя.

Малу їдальню я знайшла методом простого виключення.

Заглядала в кожні двері, за якими не виявлялося бібліотеки, кабінету чи чогось відверто особистого.

Штовхнувши чергові двері, я завмерла на порозі.

За столом, накритим на двох, сидів Кассіан.

Я зовсім не очікувала побачити його тут.

Якщо вірити його власним словам минулої ночі, він мав спати аж до вечора.

Натомість він сидів переді мною.

Бездоганно вдягнений.

Із чашкою чогось темного — судячи із запаху, точно не кави.

Перед ним лежали якісь папери, які він читав із таким виглядом, ніби сидів тут уже добру годину.

— Доброго ранку, — сказала я, усе ще не оговтавшись від здивування.

І тут же подумки насварила себе за це привітання.

— Тобто... доброго дня? Чи вечора? Я досі не розібралася, як у вас тут заведено вітатися залежно від часу доби.

— «Доброго ранку» цілком підходить, — відповів Кассіан, відкладаючи папери вбік і ковзнувши по мені швидким оцінювальним поглядом.

Таким самим, яким дивився на мене в провулку.

Тільки тепер, здається, до оцінки додалася легка тінь схвалення при вигляді більш належного одягу.

— Сідай.

Альфред уже подбав про сніданок.

Я опустилася на стілець навпроти, намагаючись поводитися якомога невимушеніше.

Хоча всередині все ще трохи тремтіло від усвідомлення того, наскільки сюрреалістично виглядала вся ця картина.

Сніданок із вампіром.

У готичному маєтку.

Куди я потрапила менше доби тому.

— Узагалі-то ви казали, що спите до вечора, — зауважила я, накладаючи собі на тарілку щось, що віддалено нагадувало омлет.

Щоправда, на смак — я обережно скуштувала — ця страва була значно вишуканішою за будь-який омлет, який мені доводилося їсти вдома.

— А самі сидите тут при денному світлі від самого ранку.

Де справедливість?

— У мене були на це причини, — коротко відповів він.

У його голосі прозвучало щось таке, що я відразу сприйняла як небажання продовжувати цю тему.

Гаразд.

Буде ще одна загадка, яку можна буде розгадати пізніше.

Схоже, колекціонування маленьких таємниць Кассіана Морвейна ставало моїм новим улюбленим хобі.

— Загадково, — протягнула я, не втримавшись. — Просто як у тих книжках, де герой каже: «У мене свої причини», — і всі розуміюче кивають, хоча насправді ніхто нічого не зрозумів.

У куточку його губ щось ледь помітно здригнулося.

Знову та сама напівусмішка, яку я вже починала збирати, мов трофеї.

Та вголос він нічого не відповів.

Лише мовчки посунув до мене таріль зі свіжим хлібом.