РОЗДІЛ З

АЛЕКС 
Виявилося, що йти поруч із людиною, яка явно звикла, щоб усі розступалися перед нею, мов вода перед носом корабля, — доволі цікаве заняття.
Кассіан ішов так, ніби вулиця була продовженням його власного дому: без поспіху, без жодного зайвого руху, з тією абсолютною впевненістю у своєму праві займати простір, яка зазвичай властива або дуже багатим людям, або дуже небезпечним.
Схоже, у ньому поєднувалося і те, й інше.
Я плелася поруч, намагаючись не відставати — крок у нього був просто непристойно довгим для людини такої статури, — і водночас жадібно розглядала місто, повз яке ми проходили.
Аркхавен...
Отже, ось як воно називається.
Вулиці тут були вузькими, вимощеними тією самою вологою бруківкою, що й провулок, де я мала честь особисто познайомитися із земним тяжінням.
Будинки тулилися один до одного так щільно, що здавалися єдиним живим організмом, обплетеним балконами, кованими ґратами й плющем, який, здається, давно перестав питати дозволу, де йому рости.
Ліхтарі на кожному розі світили тим самим теплим, неелектричним світлом.
Чи то газ.
Чи якась місцева магія.
Чи все разом.
Я вирішила поки що не уточнювати, щоб не видати повною мірою власну необізнаність у тому, як улаштований цей світ.
І ще...
Це, мабуть, було найдивнішим.
Місто виглядало повністю прокинутим, попри глибоку ніч.
Повз нас кілька разів проходили компанії людей, які сміялися й, очевидно, поверталися з таверни або її місцевого аналога.
Десь удалині грала музика.
Схоже, нічне життя тут було не винятком, а звичною нормою.
— Отже, — сказала я, вирішивши, що мовчання вже надто затягнулося, а цікавість — гріх значно простиміший за вічне відчуття незручності. — У вас тут завжди так людно вночі? Чи я просто вдало потрапив на місцевий аналог п'ятниці?
— Аркхавен не спить, — відповів Кассіан, навіть не повернувши голови. — Значна частина населення віддає перевагу нічному способу життя. Так історично склалося.
— Через вампірів? — запитала я якомога невиннішим тоном, ніби цікавилася погодою, а не намагалася підтвердити здогад, від якого всередині в мене все похололо ще тоді, у провулку.
Кассіан нарешті повернув голову й подивився на мене.
Тим самим важким, оцінювальним поглядом, від якого хотілося або зіщулитися, або, навпаки, випростатися й навмисне цього не зробити.
— Ти чув про нас, — сказав він.
Не запитання. Твердження.
— Ну... — протягнула я, намагаючись звучати недбало. — Важко не помітити деякі деталі. Бліда шкіра. Ікла, які ви, до речі, не надто переконливо приховуєте, коли не всміхаєтеся широко. Загальна атмосфера «я гуляю ночами, і мене це повністю влаштовує». Плюс, якщо мислити логічно, коли ціле місто живе вночі, можна припустити, що комусь із місцевих сонце просто не до душі.
Кілька кроків він мовчав.
Я вже встигла занепокоїтися, чи не сказала чогось такого, що видало б мою надто велику обізнаність для випадково заблукалого підлітка.
Але потім кутик його губ ледь помітно сіпнувся.
Знову та сама напівусмішка.
Не зовсім усмішка.
Але вже й не повна відсутність емоцій.
— Спостережливий хлопчик, — сказав він.
— Просто Алекс, — поправила я. — «Хлопчик» звучить так, ніби ви будь-якої миті можете відправити мене чистити стайню.
— Цілком можливо, що відправлю. Стайні в маєтку є.
— Чудово. Буду знати, чого чекати від нового роботодавця. Начальник із почуттям гумору — це вже великий прогрес порівняно з моїми попередніми місцями роботи.

Він знову подивився на мене — цього разу трохи довше, ніби намагався зрозуміти, жартую я чи говорю серйозно.
І я раптом упіймала себе на думці, що мені подобається збивати його з пантелику.
У його обличчі було щось настільки неприступне, настільки звикле тримати все під контролем, що кожна мить його легкої розгубленості відчувалася як маленька особиста перемога.
— Отже, ви справді вампір, — сказала я, вирішивши йти напролом, раз тема вже сама випливла. — Офіційно. Не просто «блідий чоловік із бездоганною поставою».
— Офіційно, — підтвердив він із тією самою рівною незворушністю, з якою, мабуть, повідомив би про зміну пори року. — Голова роду Морвейн. Існую значно довше, ніж можна припустити за моєю зовнішністю.
— Наскільки довше?
— Достатньо, щоб це запитання вважалося неввічливим у пристойному товаристві.
— Ну, добре, що я зараз не в пристойному товаристві, а йду поруч із вами темною вулицею посеред ночі, — парирувала я.
Цього разу він видав звук, який підозріло нагадував стриманий смішок.
Чомусь це неймовірно мене потішило.
Ніби я знайшла тріщину в ідеально відполірованій броні й тепер мала твердий намір методично довбати саме туди, поки ця тріщина не перетвориться на справжню діру.
— А сонце? — запитала я, не маючи сили стримати цікавість. — Воно вас... ну... справді вбиває? Чи це все перебільшення із земних... тобто з тих історій, які я чув?
Він трохи помовчав, перш ніж відповісти.
Я відразу відзначила цю коротку, але помітну паузу — ніби питання вимагало значно розгорнутішого пояснення, ніж просте «так» чи «ні».
— Не вбиває, — нарешті сказав він. — Послаблює. Пряме сонячне світло неприємне, потребує значно більше сил і виснажує швидше, ніж зазвичай. Саме тому більшість архітектури міста створювали з урахуванням цієї особливості: криті галереї, затінені подвір'я, щільна забудова, яка дає достатньо тіні протягом дня.
Він на мить замовк, а тоді спокійно додав:
— Ми не ховаємося від сонця. Ми просто надаємо перевагу уникати його, коли маємо вибір.
— Тобто вдень ви все ж виходите?
— Якщо виникає потреба — так. Просто без особливого задоволення, — він кинув на мене швидкий погляд, у якому промайнула ледь помітна суха іронія. — Гадаю, ти очікував чогось значно драматичнішого. Труни. Попелу. Спалаху полум'я від першого ж сонячного променя.
— Якщо чесно, то так, — зізналася я. — Я трохи розчарований відсутністю попелу.
— Прийми мої співчуття щодо твоїх очікувань.