Розділ 2

Кассіан

Порожнеча не наближалася.

Я встиг пройти три квартали, перш ніж ця думка оформилася достатньо чітко, щоб викликати роздратування.

Зазвичай достатньо лише напрямку й десяти хвилин ходи, щоб джерело будь-якого збурення в тканині мого сприйняття саме себе виявило — серце, що б'ється в паніці, невимовна брехня, чийсь гріх, який надто довго залишався замкненим усередині.

Місто безупинно сповідається мені, хоче воно того чи ні.

Триста дванадцять років я живу всередині цієї сповіді, як риба у воді, — звично, без подиву.

Але ця діра в тканині світу поводилася інакше.

Вона не кликала.

І не ховалася.

Вона просто залишалася на місці, ніби мала повне право існувати там, де я чую все інше.

Я звернув до Старого кварталу — туди, де бруківка ще пам'ятала підкови замість коліс, — і відчув, як роздратування починає поступатися місцем чомусь менш знайомому.

Не тривозі.

Морвейни не знають тривоги.

Швидше — уважності того ґатунку, яку я зазвичай залишаю для справді небезпечних речей.

Для інтриг Ради.

Для тих рідкісних випадків, коли хтось із мого власного роду забував, чим загрожує недооцінювати мене.

Безглуздо було витрачати таку уважність на порожній провулок.

І все ж я звернув саме туди.

Голос я почув раніше, ніж побачив того, хто говорив.

І це вже саме по собі було неправильним.

Бо голос мав супроводжуватися бодай якимось сигналом ще до того, як досягне мого слуху.

Прискореним серцебиттям.

Запахом крові під шкірою.

Найменшою хвилею емоцій, яку я зазвичай вловлюю ще до того, як людина встигає сама усвідомити власну думку.

Нічого цього не було.

Лише голос.

Молодий.

Трохи захриплий після сну.

Із тією особливою безтурботністю, яка властива або надзвичайно дурним людям, або тим, хто просто не усвідомлює, у якій небезпеці перебуває.

— ...Варіант третій...

Я вийшов з-за рогу й побачив його.

Перша думка, що спала мені на думку, була настільки банальною, що мені стало б соромно вимовити її вголос.

Малий.

Не лише через зріст.

Хоч і через нього теж.

А через те, як він тримався.

Невисокий.

Такий худорлявий, що, здавалося, сильний порив вітру міг легко збити його з ніг.

Плечі трохи зсутулені, ніби тіло ще не звикло займати стільки місця у світі, скільки йому належало.

Руде волосся скуйовджене, стирчало на всі боки після сну просто на камені.

Одяг — мішкувате худі, яке приховувало будь-які обриси фігури. Такі речі зазвичай носять підлітки, ніби намагаються сховатися в них від власного дорослішання.

Зелені очі дивилися прямо, без тієї звичної боязкості, з якою діти зазвичай зустрічають мій погляд.

Я звик оцінювати людей за частку секунди — вік, становище, ступінь загрози.

І весь мій досвід, накопичений за три століття, виніс один і той самий вирок.

Дитина.

Максимум чотирнадцять років.

Що підліток робить сам серед ночі в кварталі, де навіть дорослі воліють ходити лише вдвох?

Я вже відкрив рота, щоб поставити саме це запитання, — і саме тоді це сталося знову.

Та сама порожнеча, за якою я гнався через пів міста, виявилася не абстракцією.

Вона стояла просто переді мною.

Схрестивши руки на грудях, вона дивилася на мене з виразом обличчя, який я — попри весь свій досвід читання людських облич — не зміг визначити з першого погляду.

Не страх.

Щось середнє між розгубленістю та викликом.

— Привіт, — сказав хлопчик. — Не підкажете, котра година? Бо мій годинник, здається, трохи відстає. Років на сто, якщо судити з цих ліхтарів.

Я не відповів.

Мені був потрібен час — рідкісна розкіш для того, хто звик, що час завжди працює на його умовах, — аби осмислити те, що сталося.

Я потягнувся до нього тим інструментом сприйняття, який ніколи мене не підводив.

Спробував прочитати ритм його серця.

Температуру шкіри.

Найменший хімічний слід емоцій у повітрі між нами.

Тиша.

Не приглушений сигнал.

Саме тиша.

Абсолютна.

Неприродна.

Ніби я простягнув руку в темряві, очікуючи намацати стіну, а натомість провалився в порожнечу, що простягалася значно далі, ніж могла простягатися будь-яка стіна.

За всі триста дванадцять років свого життя я не зустрічав нічого подібного.

Жодного разу.

— Гаразд, — промовив хлопчик, трохи збентежений моїм мовчанням. — Схоже, тут не жартують про годинники. Зрозуміло.

Мені слід було злякатися.

Пізніше, згадуючи цю сцену, я не раз запитував себе, чому першим почуттям стала не тривога, а дещо набагато неприйнятніше для людини мого становища.

Цікавість.

Гостра.

Майже дитяча.

Такої я не відчував відтоді, як сам був дитиною.

Якщо взагалі колись був нею в тому сенсі, у якому це слово розуміють люди.

— Хлопчику, — сказав я, бо з чогось треба було почати, а найпростіше пояснення майже завжди виявляється найімовірнішим. — Що ти робиш у цьому кварталі в таку пору? Тут небезпечно навіть для дорослих. Тим більше для дитини.

— Перепрошую?

Обурення в його голосі видалося мені майже кумедним.

Ніби це я сказав щось недоречне.

А не він самотньо блукав кварталом, де лише за останній місяць зникли троє людей, а влада воліла назвати це «нещасними випадками», аби не сіяти паніку.

Він почав щось говорити про свій вік.

Двадцять два роки.

Я не хлопчик.

Я слухав його лише краєм свідомості.

Бо вся моя увага була прикута до іншого.

До того, наскільки відчайдушно, дратівливо тихо було там, де мав звучати бодай найменший натяк на правду.

Я звик до того, що люди брешуть словами.

Але їхні тіла завжди говорять інакше.