Розділ 1

АЛЕКС 

Перше, що я зрозуміла, розплющивши очі вдруге цього ранку, — а точніше, у цьому незрозумілому місці, яке вперто вдавало із себе ранок, — це те, що кам'яна бруківка неймовірно негостинна до хребта.

Друге — що, здається, я зробила найдурнішу покупку у своєму житті. А зважаючи на те, що одного разу я на спір із Лєнкою з сусідньої кімнати в гуртожитку купила кактус у формі пеніса, це серйозна заявка.

Я сіла, розтираючи поперек, і якомога уважніше озирнулася.

Вузький провулок. Кам'яні стіни, порослі мохом у тих місцях, куди не діставалося сонце, — якщо воно тут узагалі було. Ліхтарі на кованих стовпах, але не електричні, а з чимось схожим на справжній вогонь усередині скляних плафонів. Бруківка під руками — волога, ніби щойно пройшов дощ, хоча неба видно не було — лише вузька смужка між дахами будинків, що темніла в сутінках.

Або на світанку.

Я не була певна, в який бік тут рухається час.

— Гаразд, — сказала я вголос, просто щоб почути власний голос і переконатися, що ще здатна говорити зв'язно. — Підіб'ємо підсумки. Учора ввечері я лягла спати у своїй кімнаті з дуже дивною книгою, купленою в не менш дивного продавця, який, між іншим, узяв із мене вдвічі більше, ніж коштувала ця старезна руїна. А сьогодні я прокидаюся в провулку, який має такий вигляд, ніби це декорації до фільму про Джека Різника.

Тиша провулка нічого на це не відповіла. Вона взагалі була напрочуд густою — ніби місто за рогом жило своїм життям, але сюди, в цю кишеню між будинками, жоден звук не долітав.

Я підвелася на ноги, обтрусила джинси — принаймні джинси залишилися при мені, і це вже тішило, — та спробувала пригадати, що взагалі сталося вчора.

Мозок неохоче підкидав уривки спогадів.

Книгарня на розі Нікольської — та сама, куди я заходила раз на тиждень просто поблукати між стелажами, бо це було єдине місце в місті, де ніхто не запитував, чому двадцятидворічна дівчина має вигляд чотирнадцятирічної й одягається так, ніби це її молодший брат. Якого, між іншим, у неї ніколи не було.

Старий за прилавком — я навіть не пам'ятаю, чи бачила його раніше, — простягнув мені книгу без обкладинки, із пошарпаними краями, ніби вона пережила пожежу й не одну війну.

— Ця книга сама обирає свого читача, — сказав він таким тоном, яким зазвичай продавці намагаються втюхати прострочений сир. — Візьміть. Вона вам пасуватиме.

Я, звісно, сприйняла це як маркетинговий хід, гідний хіба що сміху, купила книгу з чистої цікавості — та й тому, що вона коштувала смішні гроші для речі, яка виглядала настільки давньою, — а ввечері, лежачи в ліжку, почала читати її вголос просто тому, що текст був написаний мовою, якої я не впізнавала, і мені стало цікаво, як вона звучить.

Здається, це була помилка.

— Так, — я знову заговорила вголос, бо мовчання починало тиснути. — Отже, варіант перший: я сплю, і це дуже докладний, дуже послідовний сон із запахом сирого каменю, що, чесно кажучи, для сну вже занадто. Варіант другий: я померла, і це загробне життя, оформлене у стилі «Мандрівного замку» навпіл із «Ганнібалом». Варіант третій...

Я не встигла вигадати третій варіант, бо десь за рогом провулка почулися кроки.

Упевнені.

Повільні.

Так ходять люди, яким абсолютно байдуже, чи хтось їх почує. Бо навіть якщо почує — це нічого не змінить.

Я завмерла.

Перший інстинкт — сховатися.

Другий — згадати, що мені двадцять два роки, а не десять, і що ховатися від чиїхось кроків у провулку — не надто дорослий спосіб розв'язувати проблеми.

Третій інстинкт, який зрештою переміг, — просто стояти на місці й робити вигляд, ніби я повністю контролюю ситуацію. Хоча єдине, що я зараз справді контролювала, — це бажання не вмерти від страху.

Кроки наблизилися, і з-за повороту — там, де провулок розширювався й відкривав вид на щось схоже на головну вулицю, — вийшов він.

Перше, про що я подумала:

Ого... яка зачіска.

Друге:

А він високий.

Третя думка — уже більш осмислена — складалася з абсолютної тиші. Бо чоловік, який дивився на мене з відстані якихось десяти метрів, мав такий погляд, що хотілося або впасти навколішки, або розвернутися й тікати, не розбираючи дороги.

Я не зробила ні того, ні іншого.

Просто стояла й кліпала очима, мов остання дурепа.

Чорне волосся, трохи скуйовджене, ніби його навмисне вкладали в художній безлад, хоча щось підказувало мені: цьому хлопцеві було абсолютно байдуже до будь-якої зачіски.

Чорна сорочка, розстебнута на кілька ґудзиків більше, ніж дозволяли пристойність, — хоча звідки мені знати місцеві правила пристойності? — сиділа так, ніби її шили спеціально для нього.

Рухався він зі спокійною впевненістю людини, яка ніколи не сумнівається у власній перевазі.

Бліда шкіра у світлі ліхтарів відливала якимось нездоровим, але водночас напрочуд красивим сяйвом.

І погляд.

Важкий.

Оцінювальний.

Із легким примруженням, ніби він намагався розв'язати надзвичайно складну математичну задачу, просто дивлячись на мене.

Бувають же люди, яким природа видала повний бонусний пакет зовнішності... — мимоволі подумала я. — І, схоже, забула видати почуття власної величі.

Я вирішила, що мовчання надто затягнулося, а моя коронна зброя — сарказм у стресових ситуаціях — ще жодного разу мене не підводила.

— Привіт, — сказала я якомога спокійнішим тоном, хоча всередині все тремтіло від паніки. — Не підкажете, котра година? Бо мій годинник, здається, трохи відстає. Років на сто, якщо судити з цих ліхтарів.

Він не відповів.

Просто й далі дивився на мене тим самим примруженим поглядом, ніби я говорила мовою, яку його мозок навідріз відмовлявся сприймати.

Секунда.

Друга.

Мені стало відверто не по собі від того, як довго це тривало.