ПРОЛОГ

КАССІАН 

Я не пам'ятаю, коли востаннє не міг заснути. Сон для вампіра мого віку — не потреба, а звичка. Ритуал. Вияв поваги до тіла, яке давно перестало потребувати відпочинку.

Зазвичай я заплющую очі перед світанком і розплющую їх із тим самим спокоєм, з яким засинав. Без снів.

Без тривоги.

Триста дванадцять років усередині мене панувала тиша. Та тієї ночі її не стало.

Десь на межі сприйняття — там, де зазвичай я чую місто за кілька кварталів, розрізняю, як серця пришвидшують свій ритм від страху, брехні чи бажання, — виникла порожнеча. Не звук.

Навпаки.

Його відсутність.

Ніби хтось вирвав із тканини світу невеликий шматок і залишив по собі діру, яку неможливо заповнити.

Батько казав, що дар Морвейнів — не благословення. Це вирок.

— Ти чутимеш усе, Кассіане. Навіть те, що люди приховують від самих себе.

Я виріс із цим.

Навчився не помічати чужого болю.

Не реагувати на відчай.

Не відвертатися від чужих думок.

Чужі почуття давно стали звичним тлом мого життя.

Але цієї ночі сам світ уперше замовк.

Я вийшов на балкон.

Місяць висів над містом надто низько, надто яскраво, ніби навмисно освітлював вулиці. Гарні збіги рідко закінчуються добре.

Порожнеча була зовсім поруч.

У Старому кварталі.

Мені слід було залишитися вдома.

Натомість я поправив манжети, спустився сходами й вийшов у ніч, яку вважав цілковито своєю.

Я помилявся.

За триста дванадцять років таке сталося вперше.

АЛЕКС

Олександра Громова ніколи не вірила в історії про книги, що змінюють долю. Вона просто любила читати.

Тому старовинний пошарпаний фоліант, випадково знайдений у маленькій книгарні, видався їй радше дивною знахідкою, ніж чимось небезпечним.

Увечері вона вмостилася на ліжку, відкрила першу сторінку й, позіхаючи, почала вголос читати незрозумілий текст.

Останній рядок вона так і не запам'ятала.

Бо заснула...

Холод.

Саме холод розбудив її першим.

Вона насупилася, не розплющуючи очей.

— Лер... зачини, будь ласка, вікно...

Лише за мить Алекс згадала, що ще ввечері лягла спати сама.

Вона різко розплющила очі.

Над нею була кам'яна стеля.

Не біла.

Не знайома.

Кам'яна.

— Що?..

Алекс рвучко сіла.

Ні кімнати.

Ні ліжка.

Ні телефону.

Ні старого фоліанта.

Лише порожня брукована вулиця, незнайомі будинки й тьмяне світло ліхтарів.

Кілька секунд вона мовчки озиралася навколо.

Потім глибоко вдихнула.

— Так... або я все ще сплю...

Вона щипнула себе за руку.

Боляче.

— ...або книгарня була дуже... дуже дивною.

Тиша нічого не відповіла.

А десь зовсім поруч спадкоємець давнього вампірського роду вже прямував назустріч першій помилці у своєму житті.

І цією помилкою була зовсім не дівчина.

А впевненість, що він здатен зрозуміти цей світ краще, ніж сам світ розуміє себе.