1. Відділ із дивною славою

Сірий похмурий ранок накрив місто рясним дощем. Невдоволені люди, сховавши носи за комірами та шарфами, сунули по вулицях у сірих та чорних одежинах.

Аж раптом наче яскравий промінчик сонця з'явилася дівчина під парасолькою жовто-гарячого кольору. Спритно перестрибуючи калюжі, вона радісно посміхалася.

Ні, вона так само як і решта не любила промерзлого зимового дощу. Й в інший день, можливо, була б така сама невдоволена. Але сьогодні був особливий день. Її перший день на новому робочому місці.

А все нове викликало в Олі не тривогу, а передчуття. Ця дівчина взагалі полюбляла все нове. Можливо, через це їй так важко було втриматися на попередніх місцях. То їй не вистачало сили характеру, то швидко набридало, то колектив підбирався наче в серпентарії, а то зарплата ставала такою смішною, що хотілося плакати. Й оточення ставало нестерпно задушливе.

Загалом, доживши до своїх доволі досвідчених двадцяти семи років, коли дехто вже встигав збудувати та розорити корпорації, Оля знаходилася в незнанні: чому саме вона хоче присвятити себе та чималеньку енергійність свого організму.

Та цього разу доля наче сама знайшла дівчину, коли вона звільнилася від чергової остогидлої роботи. Звідкілясь взялася родичка - матусиної куми племінниця - і запропонувала роботу. Жанна працювала в бухгалтерії, але кликала Олю не туди, хоч в тої і була відповідна освіта.

"У відділ корпоративних продажів, - казала родичка, - дуже потрібен офіс-менеджер. Робота не бий лежачого. До того, ж керівник відділу своїм підлеглим часто премії виписує, адже вони компанії прибуток чималий приносять. Та й візьмуть тебе без співбесіди, тільки за моєю рекомендацією."

Хіба ж це не доля?

Отже, саме в такі вершково-шоколадні умови летіла сьогодні Оленька. Але вже на місці чекав на неї невеликий сюрприз. Родичка забула згадати, що відділ той має в компанії не те щоб погану, але достатньо специфічну славу.

Співробітниця відділу по роботі з персоналом скептично гмикнула, коли почула від Жанни, на яку посаду прийшла новенька. Переглянувши документи вона коротко спитала:

- Чоловік є?

- Ні, - ніяковіючи під пильним скептичним поглядом ейчарки, відповіла Оля.

- А хлопець?

- Ні, - з легким роздратуванням мотнула головою дівчина. - Хіба це має якесь значення?

- Матиме, - раптом широко посміхнулася жінка, чим геть спантеличила кандидатку.

- Тобто? - розгубилася Оля, але й зацікавилася також.

З хлопцями  в її житті ситуація була приблизно така сама, що і з роботами - не знайшовся ще той, хто лишився б надовго. Адже хлопець повинен відповідати щонайменше трьом високим вимогам: мати високий зріст, мати високу зарплату й бути визнаним оточенням. Звісно, такого знайти було не просто. Саме тому дивні натяки жінки так зацікавили. Адже за одним з пунктів вимогам відповідав цілий відділ.

- У них завжди так. Строк - щонайбільше вісім місяців. А потім декрет. Ви вже п'ята з моменту формування цього підрозділу.

Оля насторожилася, але питати не стала. Стало цікаво, скільки часу існує той підрозділ. Якби Жанна лишилася, дівчина б запитала у неї, а от з не надто ввічливою менеджеркою з персоналу вести такі бесіди не хотілося.

В будь-якому разі відступатися пізно. Зрештою, якщо там будуть якість дивні зазіхання, Ольга не замислюючись звільниться. Ця справа для неї не нова.

Заповнивши всі необхідні документи, дівчина завмерла в очікуванні. Її попросили почекати на керівника, який повинен був ось-ось підійти та забрати її до відділу.

Очікування затягувалося. Оля сиділа на не надто зручному офісному стільці для відвідувачів та відверто нудьгувала. Дістати телефон та ввімкнутися в соцмережі не дозволяла сором'язливість. Тому вона розважала себе тим, що подумки лаяла неквапливого керівника.

Раптом двері до кабінету, біля яких вона сиділа, навстіж відчинилися. Повз велично прокрокував високий чоловік. Темно-брунатне волосся було ретельно зачесане у модну зачіску, а скроні прикрашав складний візерунок. Наче в моделі на сторінках журналів в перукарні.

"Цікаво, це він винен у тому, що секретарки так швидко в декрет ідуть?" - промайнула думка. В тому, що повз пройшов саме майбутній керівник, Оля чомусь навіть на секунду не засумнівалася.

Так і вийшло. За кілька хвилин зі свого кабінету вийшла директорка з персоналу в супроводі того самого красеня. Куди й подівся зверхній та холодний вираз обличчя? Чоловік чарівно посміхався та розпорошував компліменти на директорку, а потім розвернувся до зали.

- І хто тут хоче до мого відділу? - спитав так, наче в кімнаті сиділо кілька кандидатів.

- Я! - злегка підскочила на стільці Оля.

Їй страшенно набридло сидіти тут без діла, та ще й на самоті. Тому вона лише трохи зніяковіла через свою нестриманість і нетерпляче засувалася на своєму стільці.

Чоловік здивовано звів брову. Схоже, не очікував такого завзяття.

- Ходімо, - коротко кивнув він Ользі й рушив геть з кабінету.

Дівчина подріботіла за ним.

- Не проти, якщо пішки підемо? - спитав він, зовсім не цікавлячись відповіддю, оскільки вже завернув до сходів. Він повністю проігнорував просторий сучасний ліфт, який привітно розсунув свої стулки перед ними.

- Звісно, - Оля провела кабінку сумним поглядом, але виказати невдоволення не наважилася. Чи то владний вигляд чоловіка, чи то його посада викликали покору.

Піднялися аж на п'ять поверхів вгору пішки. Вже на третьому, взуті в чобітки на високих підборах, ноги обурилися, але Олю було не так уже й просто таким налякати. Хоч, можливо, і була вона на вигляд пухкенька, але до фізичних вправ звична. Давно вже не спортсменка, але витривала. Колись, ще у роки навчання, займалася волейболом. От і лишилася м'язова пам'ять.

Коли нарешті дісталися кабінету, Оля негайно поринула в галасливий вир. Навіть поява керівника не припинила ґвалт, який стояв кабінеті.

Керівник вказав дівчині на вільне місце біля дверей до свого кабінету й промовив до начебто байдужого до нього простору: