Історія перша: Розділ мав бути милим.

Двадцять шостий розділ мав бути милим.

Авторка знала це так само певно, як те, що після неділі буде понеділок. Рей їде до батька захищати своє кохання. Говорить твердо, по-чоловічому, з трепетом у серці. Батько не погоджується, але Рей стоїть на своєму. Потім повертається до Ксандри в «Срібну ялину», а там камін, сніг за вікном і вона в теплій шалі. Може, навіть поцілунок. У щоку. Усе мило й пристойно.

Авторка заварила чай, кіт ліг на лівий край столу, як годиться, і вона написала перше речення.

«Рей їхав до батька, і серце його тріпотіло, бо в ньому жила Ксандра. Сніг падав м’яко, наче небо теж когось кохало…»

За монітором щось зашурхотіло.

Спершу з’явився гарбуз, вирізьблений, із кривою усмішкою. Невеликий, з кулак, але Музові, який на зріст був десь як тюбик крему, доводилося штовхати його обома руками, упираючись ногами в підставку. Слідом виліз сам Муз.

— Стра-а-ашного Гелловіну, — прошелестів він замогильним голосом і поставив гарбуз на клавіатуру. На екрані з’явилося «ййййййййййййййййй».

— До Гелловіну ще два тижні, — сказала Авторка й відставила гарбуз убік.

— Готуватися треба заздалегідь.

Він обернувся спиною й розправив крила. Крила були кольору попелу з полуницею.

— Фарбував, — пояснив він. — Не взялося.

Взагалі-то крила в Муза були рожеві. Ніжно-рожеві, кольору полуничного зефіру. Сам Муз був переконаний, що вони кольору сирого м’яса, а до свята вирішив зробити їх іще темнішими, «як ніч над свіжою могилою». Ніч над могилою не взялася. Полуниця виявилася сильнішою.

— Що пишемо? — Муз умостився на гарбузі й загойдав черевиком.

— Рей їде поговорити до батькового…

— …замку з чорних кісток дракона, — мрійливо підхопив Муз. — Кістки скриплять на вітрі. Хто будував — невідомо. Хто будував, той уже нікому не розкаже.

— Це родовий дім драконів. Його будували для драконів. Він великий, світлий, з арковими вікнами й такими гарненькими башточками…

Муз перестав гойдати черевиком.

— Ти серйозно? Башточки? Це дракони чи хто? Перший-ліпший дракон повернеться з польоту, махне хвостом, і нема башточки. І другої нема. І гостьового крила.

Авторка уявила. Вийшло переконливо. Вона стерла башточки й написала, що маєток схожий на кам’яну брилу, яку жодна сила не зрушить.

— На могильну брилу, — підказав Муз.

— Просто брилу.

— А над нею ворони. Сто ворон.

— Зима. Архіпелаг. Немає там ворон.

— Двісті. Кружляють. Зловісно. І одна біла, вона в них головна.

Авторка виділила ворон і видалила. Муз провів їх поглядом, яким проводжають похоронну процесію.

— Ніяких. Ворон.

— Ну добре. — Муз підняв руки. — Ворон немає. Їх з’їв дракон. Лишилося тільки пір’я і кров на снігу. Червоне на білому. Красиво ж.

— Нар не їсть ворон.

— Чому?

— Йому нецікаво.

Муз помовчав, а тоді зістрибнув на клавіатуру й, переступаючи з клавіші на клавішу, старанно надрукував: «Нар ліниво розплющив око, оглянув будинок і заплющив знову. Будинок його не вразив».

Ворон у реченні не було. Але відчуття, що вони там були і їх з’їли, якимось чином лишилося.

Авторка пішла поставити чайник. Чайник закипів за чотири хвилини. Цього вистачило.

Коли вона повернулася, Муз стрибав по клавіатурі. Стрибав він із розбігу, обома ногами на кожну літеру, а на пробіл сідав, бо так виходило сильніше.

Рей зійшов із саней. Візник глянув на замок, перехрестився й погнав коней, забувши взяти гроші.

Двері відчинилися самі. За ними була темрява. Темрява дихала.

На сходах стояла мачуха, бліда, як свічка. І худа, як свічка. І напівмертва, як свічка, що догоряє. Вона простягла до Рея тонку сіру руку.

— Рейна-а-аре… Ти повернувся… додо-о-ому…

Десь завив собака. Хоча собаки в маєтку не було.

— Двері відчиняє дворецький, — сказала Авторка, витираючи написане.

— Очі скляні. Рот зашитий грубою чорною ниткою, — натхненно продовжив Муз. — У дзеркалі не відбивається. З-за коміра виповзає стонога, а він її отак, двома пальцями, назад. І він хрипить: «На вас чекають… давно… дуже да-а-авно…»

— І як він, по-твоєму, хрипітиме? Із зашитим ротом?

— Черевомовлення, — не змигнувши, відповів Муз. — Усі дворецькі Глейсборнів — черевомовці. Родинна традиція. Їх так і наймають: спершу шви, потім співбесіда. Їх цього вчать у підвалі.

— Там нема підвалу для дворецьких!

— Поки що, — сказав Муз.

Дворецькому розшили рот, повернули відображення й забрали стоногу.

— Безіменний слуга, — задоволено сказав Муз. — Класика.

— Він просто Дайвен.

— Здається, — уточнив Муз.

Обладунки Авторка переписувала сорок хвилин. Муз пропонував, щоб вони повертали голову слідом за Реєм. Потім щоб усередині хтось дихав. Потім щоб з-під забрала капала кров, повільно, у такт годинникові.

— Ти ж не можеш поставити в холі обладунки й нічого з ними не зробити, — не здавався він. — Це як рушниця на стіні. Лицарі з палаючими очима. Крок. Ще крок. Брязкіт.

— Вони просто стоять.

— Вони стоять із палаючими очима.

Зрештою вийшло: «Щось ворухнулося на краю зору. Рей повернув голову. Обладунки стояли так, як їм і належить: нерухомо».

Муз прочитав тричі.

— Це страшніше, ніж у мене, — визнав він нарешті.

— Я не хотіла!

— Ніхто не хоче, — співчутливо сказав Муз і поплескав її по пальцю. — Воно саме.

— А тепер повернімося до мачухи. — Він потер долоні. — Стоїть на сходах. Нерухомо. Очі скляні. Не кліпає. Не дихає. Шкіра як віск.

— Вона жива!

— Це ти так думаєш.

— Вона привітно йому всміхається. З галереї. Тепло. Може, навіть махає рукою.

— Мачуха. Привітно. Махає. — Муз подивився на неї з жалем. — Ти мачух хоч раз бачила? У казках, у житті, будь-де?

Авторка видалила «махає». Потім «привітно». Потім «всміхається». Леді Агніра лишилася стояти на галереї, уважна й мовчазна.