Неповний комплект

– Якого дідька?!.. Це що за кляте неподобство тут відбувається?!.. Хто це накоїв? Черговий!

Зрозуміло, що раніше чи пізніше це мало статися. Але чому саме у мою зміну? Адже все сталося навіть не з моєї вини, просто я сьогодні чергував біля лабораторії. І, здається, увесь гнів керівника проєкту дістанеться мені.

– Як ви могли це допустити? Це ж неприйнятно! Варто ненадовго вас залишити, доки я був у головному офісі та на конференції, як ви запороли весь проєкт!

– Еее... Вибачте, шеф, але чисто формально, я точно не той, на кого варто кричати через це. Я взагалі того дня був на лікарняному. І я поділяю ваше занепокоєння. Це жахливо.

– Жахливо? Жахливо?! Та це повний провал. Можеш пояснити мені, що тут сталося, і як за такий короткий час ви змогли так нереально облажатися. Де ж третій?

– Загинув.

– Загинув, – ось цей спокійний тон лякав навіть більше, ніж попередній спалах люті, і я зіщулився від пильного погляду начальника.

– Пілот не впорався з керуванням шатлом під час посадки. Теж загинув, це є у звіті.

– Та начхати мені на шатл і на пілота! – Вибухнув керівник проєкту. – Втрата вартісного зразка – ось це проблема. Але ж у вас був резервний набір вихідних зразків. Чому не скористалися?

– Ми намагалися, шефе. Але... Якийсь фатальний збіг обставин. Було серйозне стихійне лихо, не прораховане будь-яким із прогнозів… І при розвантаженні третій резервний загинув. Передчасна розгерметизація.

– Іноді мені здається, що мене заслали сюди працювати з повними ідіотами, – прикрив очі начальник. – Купка безмозких невдах. За що це мені? Ось за що, скажи?

– Шефе, це просто випадковість.

– Те, що мене назначили керувати командою незграбних деградантів?

Я розумію, що він був засмучений, пригнічений, зневірений та розгублений. Але я теж нічим не заслужив такого ставлення. Можливо, якби того дня була моя зміна, я б ужив особливих заходів, задіявши додаткові процедури та протоколи безпеки. Чи ні. Що вже тепер гадати. Але й відповідати на провокаційні риторичні питання – контрпродуктивно.

– Але найгірше те, що ви не зупинили проєкт. Не заморозили все та пустили самопливом. І тепер поглянь на цей жах, – начальник розгорнув проєкцію на всю ширину свого офісу. – Так і кишать. Як вони змогли у вас розплодитися, ти можеш мені пояснити?

– Не зовсім, шефе, – пом’явся я. – Ми до кінця не розуміємо механізм, але ми вивчаємо це.

– Але ж вони не можуть розмножуватися! Як? Їх же лише дві статі, ти розумієш? Дві! Це фізично неможливо.

– Так, я розумію, шефе. Але факти...

– Ні, послухай, – він нахилився над столом і, понизивши голос, нервово оглядався на всі боки. – Послухай. Ти ж розумієш, що це єресь, і за це нас усіх можуть живцем кинути у зірку? Для розмноження необхідні всі три статі, інакше не буває. Ніколи.

– Я знаю.

– Тоді як? – безпорадно розвів руками керівник проєкту.

– Вони довго пробували по-різному, шукали способи, методом тику, підбором. І зненацька у них вийшло. Навряд повноцінне розмноження, але якась його сурогатна заміна. Вони обмінюються генетичним матеріалом, внаслідок чого всередині жіночої особини дозріває новий організм, який не є точною копією жодної з істот. Він спочатку нежиттєздатний, але вони йому допомагають, щоб потім він став самодостатньою новою істотою.

– Бррр, – начальника пересмикнуло від мерзотності. – Усередині, ти сказав? Обмінюються генетичним матеріалом? Ти хочеш сказати, що вони це роблять фізично?

– Так, шефе.

– Горіти нам у зірці, – начальник став рвати на собі волосся. – Тобто, поки мене не було, ви не лише примудрилися занапастити обидва зразки третьої статі, але й допустили, щоб дві особи вигадали свій протиприродний спосіб розмножуватися? Фізичний двостатевий поділ. І як мені взагалі повідомляти про таке до головного офісу?

Я промовчав, опустивши погляд.

– Та відділ ідеології за подібне заочно засудить мене і всю команду до спалення в полум’ї сонця. І на виконання вироку довго чекати не доведеться. Це надзвичайна єресь.

– Знаю, шефе. Ми всі розуміємо, що тільки злиття розумів усіх трьох статей дозволяє досягти необхідної концентрації енергії, щоб відбувся поділ кожного з них. Знаємо з моменту своєї появи. Але якимось чином, ці двоє, що залишилися, змогли те, що здавалося вченим неможливим.

– Я б менше переймався вченими, а більше побоювався внутрішнього ідеологічного контролю.

– Розумію, шефе, – повторив я, – Але все сталося випадково. Можливо, у цьому є частка моєї провини. Бо коли мене викликали з лікарняного, ніхто не знав, що робити. У нас, звичайно, були резервні копії двох статей, але знищувати цінні зразки здавалося неправильним.

– А мені зателефонувати?

– Не хотіли вирішувати все віддалено та відривати Вас від бюджетної наради. Та й відкритими каналами... Думали, знайдемо якесь рішення і тоді повідомимо.

– Знайшли? – З неприкритим сарказмом кинув начальник.

– Вони самі знайшли, – я махнув рукою на проєкцію. – Поки ми радилися, брейнстормили, моделювали та прораховували сценарії, вони вигадали ось це…

– Гаразд, і яким був ваш план?

– Чекати на Вас. Думали, у Вас будуть ідеї, що робити із цим. З Вашим досвідом та зв’язками…

– Досвідом? Та такого ніхто у всьому цивілізованому всесвіті ще не бачив! Який досвід може підказати, що робити? І жодні мої зв’язки не врятують нас від смерті в полум’ї зірки.

– Але, можливо, Ви могли б замовити у головному офісі ще один зразок третьої статі?

– Ні, ми не маємо бюджету на таке. Нам дуже порізали витрати. Не встиг розповісти, коли побачив усю оцю непристойність, – керівник проєкту зітхнув і похитав головою.

– То що ж нам робити, шефе?

– Не знаю. Будемо думати. Повідомляти про це в головний офіс – це одразу суд за єресь. Не повідомляти – це теж каране, але не відразу і не смертельно. Тягнутимемо час. І намагатимемося розібратися, що сталося.