Ася (1)

— Асю! Асю! – ехом по будинку розноситься голос мого чоловіка, який раптово згадав про моє існування. Знову він щось кудись поклав і тепер не може його знайти. Але я не поспішаю подавати свій голос і продовжую стояти на балконі у банному халаті, що сягає моїх п'ят і пити каву. Погана звісно звичка — вливати в себе кофеїн проти ночі, але нічого з собою зробити не можу. Тим паче, що попереду ще одна важка ніч, яку я проведу не в  обіймах чоловіка, а сидячи за перекладом одного любовного роману.

— Нарешті тебе знайшов. – лунає за моєю спиною схвильований голос чоловіка. А це доволі дивно, адже він завжди як беземоційна брила льоду, а тут чую  хвилювання. Здивував так здивував. Обертаюсь до нього обличчям і о диво! - бачу як на його шиї теліпається краватка, волосся скуйовджене, а сам він переводить подих так, ніби марафон пробіг, а не мене по будинку шукав. А завжди ж одягнений акуратно – і пилинки не знайдеш на костюмі чи маленької плямки. 

— Іване, що таке? – питаю, уже не звертаючи уваги на нього, натомість спокійно продовжую пити свою каву. Чому? Бо моя брила льоду не виглядає роздратованою, тому я можу зі спокійною душею насолоджуватись кавою та послухати що сталося у мого чоловіченька. Ні, мені цікаво звісно, як і кожній жінці. Але хвилювання у моїй душі не має. Якби захворів чи постраждав у ДТП, тоді так, турбувалась. 

І ні, не дивні у нас стосунки. Самі що не є звичайні. Але позбавлені вони того на чому базується шлюб – немає у нас кохання. Це ми знаємо обоє і жодного це не хвилює. Звикли вже, мабуть. Бо як не було, то де ж йому узятись? Тому живемо у нашому будинку, що отримали в подарунок від моїх батьків на весілля і тільки й тут перетинатися. 

Після нашого весілля Іван ще робив спроби внести в наші стосунки якісь теплі почуття, але чи то його терпіння закінчилось, чи зрозумів, що не лежить у мене серце до нього.

— Ти потрібна мені! – видає він слова, від яких у мене перехоплює подих. Але не тому, що я чекала ці слова чи від закоханості. Колись з уст Івана вони уже лунали, шкода тільки чоловік тоді був п'яний, як чіп. Ось і зараз я повертаю свою голову в його бік аби переконатись у ясному розумі мого чоловіка. А він же не дає мені отямитись від шоку, що викликали його слова, не дає переконатись у своїх здогадках. Він округляє свої карі очі, як кіт із мультика та видає нову  для мене порцію шоку. — Ти тільки погодься. Хочеш на коліна стану? От зараз. Хочеш?

А я ж не знаю чи цього хочу. Колись, звісно, мріяла, що чоловіки будуть повзати на колінах переді мною. Хоча, ні, мріяла, щоб тільки один повзав. А той сучий син не приповз і прощення не вимолював. Від чого я впадала в страшну депресію. У тому відчаї й погодилась на заміжжя. Бо знала, що хоч одна людина буде щаслива, або ж просто отримає бажане. Іван тоді радів, як дитина, бо зміг виконати умову своєї придуркуватої матері. Пізніше і я раділа – зуміла позбутись тиранії батька. Так ми й жили, кожен тішився своєму успіху, забуваючи про іншого. Ми віддалялись один від одного і наші дружні стосунки перетворились в спільне співіснування в одному домі. Він став брилою льоду – непробивною, холодною. І замкненою для оточення. Як і я. 

Стою та кліпаю очима, в надії прогнати марево з перед очей. Вже навіть задумалась взяти відпустку від перекладів любовних романів. Начиталась та й тепер вважається тепер казна-що. А ще час припинити мучити свій організм кавою проти ночі. Це теж дається в знаки. 
Але видіння не зникає. Іван же благаюче дивиться на мене та опускається на коліна. 
Чашка вислизає з рук і глухий звук її падіння приводить мене до тями. Але ж я й досі нічого не розумію. Благає він, а про що? Напевне, сталося щось серйозне якщо брила льоду так оживився та перейшов до дій. Рішучих і геть не зрозумілих, я б сказала, спонтанних дій.

— Іване, припиняй цей цирк. Вставай і заспокойся. А ще краще іди на кухню і зачекай мене там. Я прийду за 10 хвилин і ти мені все поясниш. – намагаюсь якомога впевненіше триматись я, але не знаю чи виходить. Принаймні сподіваюсь, що чоловік послухається і залишить мене наодинці. За цей час хочу і сама заспокоїтись, бо його хвилювання передалось і мені, прямо як ГРВІ. 

Іван нерішуче киває та все ж таки залишає мене на самоті. Одразу як зачинаються за ним двері, я починаю одягатись у лосини та футболку. З'являтись на кухні у банному халаті якось не входить в мої плани. Крім того, бути у халаті на голе тіло перед стороннім чоловіком і про щось говорити серйозно  якось мені не уявляється. 

Так, Івана я назвала стороннім. За сім років офіційного шлюбу ми так і не стали близькими. Дружні стосунки спочатку ще намагались якось побудувати, але не тягнулась моя душа до дружби з ним, тому не вийшло нічого. На папері йому я дружина, але обручок жоден з гас не одягає уже років з шість. Знаю, що він пробував заводити романи з іншими, але схоже не виходило нічого, раз він ще досі не просив розлучення. А може про це й хоче поговорити? Може знайшов нарешті ту єдину? Або ж хоче позбутись набридливої подружки? 

З такими думками я заходжу на кухню, де витає приємний аромат свіжої випічки. А все стараннями Віри Петрівни – нашої хатньої робітниці, яка з розумінням ставилась до непростих стосунків господарів та не пхала свого носа у них. Літня жінка старанно виконувала свою роботу та отримувала за це непогані гроші – і це влаштовувало всіх. 

Іван, що уважно слідкував за кавою, яка варилась у турці, почувши мої кроки, озирнувся. За мить переді мною опинились чашка гарячого напою та не коханий, але законний чоловік. Виглядав він уже спокійніше, ніж пів години тому. Зараз він зосереджений та задуманий п'є каву, але ягідний пиріг не чіпає. Я ж чекаю. 

— То що сталося? Якщо ти хочеш розлучення, то знай я не проти. Давно вже час покінчити з цим фарсом. – щиро запевняю його, бо вже мала час обдумати таке рішення. Не знаю чому раніше цього не зробила та й чому він не розлучався. Але так нам було б значно краще.

— Ні. – коротко заперечує він, але щось додавати не поспішає. Я ж бачу по його очах, – додати щось хоче. — Ти потрібна мені. Навіть не так. Мені потрібна твоя допомога. На фірмі проблеми.