Казка

Углибокій затишній нірці жила павучиха, а на спині в неї сиділо стільки павученят, що й не злічити. Найменшого й найпрудкішого звали Непосида.

Усі павученята були дружні й дуже любили свою маму. Можливо, тому постійно перебували на її спинці, де їм було дуже затишно і яку вони не покидали навіть під час сну. Мама теж любила свою малечу й піклувалася про неї.

Павучиха-мама подумала, що дуже скоро її дітки підростуть і кожному з них доведеться жити самостійно. Вона зітхнула, підвела очі вгору, безуспішно намагаючись подивитися на своїх павученят. Хтось із них бігав по її спині. Вона здогадувалася, що це Непосида, найменший і найпрудкіший. Він так крутився, що кілька малят скотилися з маминої спини. Невдоволені, вони дерлися назад, але Непосиді все було дарма.

Час минав швидко, дітки підросли, покинули мамину спину, розповзлися по всій нірці. Іноді хтось із них намагався по стінці нірки підлізти вище, визирнути назовні, але одна з маминих лапок хапала бешкетника й повертала на місце.

— Ще не час, — примовляла павучиха, — ви недосвідчені й беззахисні.

Та одного разу вона зібрала своїх діток і почала готувати їх до самостійного життя:

— З нірки вдень не виходьте, це небезпечно. Їжу добувайте тільки вночі. Остерігайтеся птахів. А перед дощем вхід у нірку заплутуйте щільною павутиною.

А ще вчила павученят рити нірку.

— Дивіться уважно, — повчала вона, — ви зобов’язані це вміти. Тепер у кожного з вас має бути своє окреме житло.

Усі павученята, крім Непосиди, слухали маму дуже уважно, а він крутився, штовхаючи всіх тоненькими лапками. Якщо й притихав на якийсь час, усі знали: він все одно не слухає, а мріє про щось своє, потаємне. Павученята рили нірки самостійно, тільки одному Непосиді допомагала мама, адже він був найменший — і найгірший слухач.

І ось почалося нове життя.

— Ура, свобода! — радів Непосида. Він веселився від душі: стрибав, перекидався, бігав угору-вниз по стінці своєї нірки… Від утоми раптом звалився з лапок і заснув.

Прокинувся глибокої ночі. Позіхнув, потягнувся, обдивився. У нірці незвично тихо й самотньо. Він, не поспішаючи, піднявся нагору. Ніч зустріла його непроглядною темрявою, прохолодою, незнайомими звуками й ароматами.

Павучку стало самотньо й незатишно у величезному світі, тому він вирішив триматися ближче до нірки. Непосида розташувався під кущиком дзвіночків, що нависали над його житлом. Лежачи на спинці, вдивлявся у квіти й листочки. Від подиху вітру з листочка скотилася крапелька роси. Огортаючи тільце прохолодною вологою, вона прогнала залишки сну. Йому стало холодно й сумно. Прикривши оченята, він згадував свою велику дружну сім’ю.

«Як бути? — думав він. — Сховатися в нірці й жити на самоті чи прогнати страх і з кимось потоваришувати? А раптом цей хтось відбере мою нірку!»

Павучок насторожено підвівся, під його лапкою зрадливо зашаруділа суха травинка.

— Ой! — почувся незнайомий дзвінкий голосочок. — Хто тут?

— Це я, Непосида, — відповів він. — А ти хто?

— Хух, як ти мене налякав. Я твоя сусідка, — відповіла ніжна, тендітна істота.

Це була дівчинка-павучок. Звали її Розумниця.

Вона вже кілька днів жила в нудьзі й самоті, бо поруч мешкали лише павучки-дідусі, які ні з ким не спілкувалися. Вони тільки кректали й гріли боки на сонечку. Тому вона була рада новому чудовому сусідові. Сам же Непосида, побачивши Розумницю, був захоплений її красою й охайністю. Вона була ретельно причесана тоненькими лапками, а її гарні оченята він зміг розгледіти навіть крізь темряву.

Усю ніч вони гуляли, вдихаючи найніжніші аромати квітів, пили крапельки роси — вологу, що ввібрала чистоту й прохолоду нічного повітря. Їм зустрічалися інші комахи: жучки, сонечка, богомоли… Деякі з них спали солодким сном, зарившись у траву, хтось був дуже зайнятий, а деякі просто втікали.

Перед світанком Розумниця подивилася на Непосиду своїми прекрасними оченятами, сумно зітхнула й сказала:

— Пора по нірках.

Павучок відразу ж запропонував зустрічатися щовечора. Так вони почали дружити.

Минали дні, тижні. Розумниця помітила, що Непосида почав виходити з нірки вдень, вирішивши, що йому, вже дорослому павуку, ніщо не загрожує. На її прохання не робити цього він тільки відмахувався волохатою лапкою, мовляв, усе буде добре. Але одного разу на нього напали мурахи із сусіднього мурашника. Хто б міг подумати, що бувають такі злі сусіди! Вони намагалися затягнути його у свій дім. І хоча їх було дуже багато, хоробрий Непосида впорався з мурахами швидко. За одну хвилину він усіма лапками розкидав їх у різні боки. Деякі полетіли так далеко, що їм довго довелося шукати свій мурашник.

Усе відбувалося на очах Розумниці. Спочатку вона дуже злякалася, потім кинулася на допомогу, але побачивши, як хвацько Непосида справляється сам, запишалася своїм другом.

Цей випадок не зробив павука обережнішим, навпаки, зміцнив у ньому впевненість. Тепер він усе частіше виходив удень із нірки, не звертаючи уваги на прохання Розумниці.

— Чого вчила тебе мама? — нагадувала вона йому вкотре, але у відповідь, як завжди, він лише відмахувався лапкою.

Біди довго чекати не довелося. Під час чергової денної прогулянки величезний птах схопив Непосиду і, злетівши в небо, поніс його високо над землею. Для павучка навіть горобець — справжній велетень. Від несподіванки, розгубившись, павучок застиг у дзьобі птаха. Тоненькі лапки безпорадно звисали. Він дивився на землю з висоти пташиного польоту. Під ним пропливло поле, потім верхівки дерев, яких раніше він ніколи не бачив, знову поле. Було незвично й моторошно. Страх сковував його тіло. І раптом він побачив Розумницю, що бігла за птахом від самої нірки й не спускала з нього очей. Вона дуже сумувала, навіть не сподіваючись хоча б ще раз побачити свого дорогого Непосиду.

— Що робити, як йому допомогти? — металася вона.

На очі павука навернулися сльози. Він прощався зі своєю Розумницею. «Як вона без нього, хто тепер захистить цю тендітну істоту?» — страждав він. Раптом Непосида обхопив лапками дзьоб і почав гамселити по ньому щосили. У носі в горобця залоскотало, він я-а-ак чхне! Павучок відлетів убік, потім почав падати вниз. Теплий вітерець пестив його легеньке, волохате тільце, потім підхопив і, погойдуючи, немов у колисці, поніс назад, назустріч подружці, і плавно опустив на землю. До нього підбігла Розумниця. Вони дивилися одне на одного, не вірячи своєму щастю.