Розділ 41

Адріана

У ніс вдарив нудотний запах паленої шерсті, обпекло горло гаряче густе повітря. Подих в одну мить перехопило. Пересохлими губами спробувала зробити вдих і миттєво закашлялася. Всередині відчувалася слабкість, втома. Відкрила повіки, але побачила лише клуби білого смердючого диму над головою. Спиною відчула під собою щось холодне.

Що? Де я? У спогадах замиготіли намети, в обіймах полум’я, дим, воїни, біляста змія і біль. Що сталося? Битва почалася чи... все вже закінчено? Як довго я пролежала тут? Торем?! Де Торем?!

Сіпнулася вперед, але відчула, як щось жорстке і колюче упилося в зап'ястя і гомілки, широко розкинуті проти волі.

- Торем! – зірвався з губ не то схлип, не то крик. – Торем...

Відповіді, звичайно ж, не було. Перевела погляд на праву руку. Крізь серпанок ледве розгледіла, як її обплутала жорстка сиза мотузка, а трохи вище на білосніжній шкірі виднілася бордова глибока рана, із якої на сірий шорсткий камінь капала червона кров. Сіпнулася вліво. На іншому зап'ясті поріз був ще глибше.

Серце підскочило і забилося в грудях пораненою птахою. Уривчасто і гулко, розносячи кров по венах. Напружила залишки сил і рвонула вперед.

Цього не може бути! Не може!

- Дурна маленька принцеско... Прийшла слідом за своїм коханим! Це було так передбачувано! - пролунав у тиші холодний добре знайомий голос, що нагадував зміїне шипіння. – Не розумію одного, чому боги обдарували саме тебе? Твій дар, тої, що бачить смерть, твоя сила найбільша цінність. З якої причини ця сила дісталася тобі? Не знаєш? Я відповім... Щоб передати її мені. Цей дарунок стане зброєю в моїх руках. Змінювати долі, переписувати майбутнє. Я буду вирішувати, кому жити, а кому вмирати...

- Тільки богам вирішувати, хто буде жити, а хто покине цей світ, - видихнула, відчуваючи, як усередині піднімаються незнані досі почуття.

- Помиляєшся, доля в руках сильного, - вона вишкірилася і розсміялася. - Ти програла, принцеско. Втім, на що ви сподівалися? На сили орлейскої берегині? Яка не знайшла способу краще, крім як зробити захист на твоїй крові... От тільки після твоєї смерті вся магія зникне! І Орлей скоро зітруть з лиця землі. І виріжуть всіх зрадників! Повір, я подбаю про це! А на його місці я збудую інший місто! А може... просто залишу пустир-могильник, щоб усі пам'ятали про те, яка розплата за бунт.

Етхельда різко скоротила відстань, що розділяла нас, а потім вилізла на камінь і схилилася наді мною, натиснувши на зап'ястя і викликаючи нові хвилі болю. Але я не дозволяла собі скрикнути. Її волосся, заплетене в кіски, що звивалися, торкнулися мого обличчя, заподіюючи біль. Але я підвела очі і подивилася в її спотворене ненавистю обличчя. І очі... Ці очі горіли холодним зловісним вогнем, а на дні зіниць відчувалася лише пітьма. І мене накрило знайоме відчуття. Магія прокотилася по шкірі, і потягнула мене туди, в темряву її очей.

Видіння накрило блискавично. Туман, ритуальний камінь, що кинджал стирчить з грудей і... моє бліде обличчя!

Мить, і знов відчула жалкі уколи кісок-змійок.

- Ти навіть не уявляєш, наскільки мінливою може бути доля, - промовила ледь чутно, все ще дивлячись відьмі прямо в очі. - Орлей буде жити, доки живі ті, хто відданий йому серцем.

- А.... Все ще сподіваєшся! Сподіваєшся на те, що твій народ врятується? Думаєш, дітей і жінок врятує втеча на кораблях? – вона розсміялася. – Ні. Адже кораблів вже немає! Зрадники будуть покарані. А цими землями правитиме інша, сильна королева. Як і було передбачено, маленька принцеско. Ніхто не змінить пророцтво. Чи... сподіваєшся, що він прийде за тобою? Торем?

Відьма вибухнула глухим сміхом і підскочила з каменю. А потім знову почала підпалювати якісь трави в мідних чашах. У тиші, що наступила зашурхотіло листя, почувся шум наближаються кроків. Хельда рвучко розвернулася, і на її обличчі з'явився презирливий вираз.

- Довго ще?! – голос Тобіаса зазвучав ніби грім, змушуючи мене здригнутися. – Чому не можна її просто вбити і використовувати, нарешті, твої сили для перемоги?!

Повернувши голову, помітила його силует в клубах білястого диму.

- Терпіння, мій королю, - відьма заговорила, м'яко розтягуючи слова. – Я сказала тобі, що їхній табір надійно захищений магією, зав'язаній на її крові. Тобі потрібна перемога, а мені – її дар. І як тільки її магія і її життя покине тіло, нічому буде захищати військо зрадників. Я покажу їм найжахливіші їх страхи, і вони втікатимуть. А ти без бою станеш переможцем.

І все ж стара відьма не обдурила! Амулет захищає наших воїнів... Поки я жива.

- Чи не можна якось прискорити процес?! – Тобіас рикнув, а потім круто розвернувся і рушив у мій бік.

Один удар серця, і наді мною з'явилося обличчя брата. Чорне волосся, зачесане назад, борода акуратно підстрижена, вилиці загострилися, вигнуті губи в презирливій усмішці, у погляді одне суцільне презирство і глузування... Ні. Це не той Тобіас, якого я колись знала. Жага влади затьмарила його розум. Він став звіром і без чарів відьми.

- За все потрібно платити, моя брехлива сестрице, - видихнув він мені в обличчя. – Ти сама обрала свою долю, перейшовши на бік ворога! Хоча могла розкрити таємницю свого дару... І твої здібності могли б принести мені перемогу. Ти ж бачила і мою смерть? А, Адріано? Що ти бачила? Розкажи мені, як перемогти смерть?