Розділ 22

Адріана

Поривчастий вологий вітер з моря шарпав поли сукні, плутав волосся, ніс у собі свіжий аромат змін і солонуватий присмак свободи. Такої бажаної, але такої далекої свободи. Спадкоємиця роду Тиммерманс. Принцеса Елехорії. Та, в чиїх жилах тече благородна кров...

І ким я стала? Хто я для нього? Трофей? Річ, яка допоможе отримати владу?

Ні. З мене досить цих ігор, в яких я лише розмінна монета. Від своїх переконань я не відступлюся.

- ... а ще торговці привезли шовк, але тобі не сподобається. Звичайно, жодна тканина не зрівняється з Тимеринськими тканинами. Але кажуть, правда, що зараз у столиці зовсім нічого не залишилося... - Каталея різко запнулася, мабуть боячись бовкнути зайвого.

Після мого повернення ми не спілкувалися про те, що сталося. Вона старанно намагалася повернути мене до колишнього життя, розповідала про те, що діється в місті, переказувала якісь палацові плітки.

- І що ж ще говорять про справи в столиці? – я різко розвернулася до подруги, негнучкими пальцями вчепившись у перила балкона і втягнувши в себе повітря. Всередині все завмерло в очікуванні відповіді.

- Ох, Рі... Пробач, я не хотіла говорити про Тимерин! Не про це тобі зараз треба думати! – Каталея м'яко посміхнулася, обійнявши мене за плечі. - Весілля ж...

- Що відбувається в столиці? – я обірвала Лею, яка старанно намагалася відвести погляд.

Точно щось приховує!

- Лея!

- Я чула... Чула, що Тобіас продав все, що можна було продати за безцінь Шелінкору... – вона заговорила тихо, - Бо скарбниця, напевно, порожня. А зараз прикликав до армії зовсім ще дітей і старезних стариганів, - голос Каталеї здригнувся. – Муштрує, тренує днями і ночами так, що вони падають без сил... Піднялися невдоволення, але він влаштував кілька показових страт і... Рі, послухай, ти ж не можеш ніяк на це вплинути...

Всередині ніби щось тріснуло, розірвалося. У роті пересохло, а подих перехопило.

Звичною рідний Елехорії більше немає. Квітуча багата країна розпадалася як пісочний замок від накату раптової хвилі. Тільки сталося це не з вини загарбників. Вигнанець лише прискорив те, що сталося б рано чи пізно. Після смерті батька Тобіас все одно б сів на трон Елехорії. І точно так само розтратив б всю казну за місяць, влаштовував би показові страти і прочуханки, знищив би усі запаси на зиму своїми незліченними бенкетами для мнимих союзників.

- Можу, Лея... Сподіваюся, що зможу, - я видихнула і перевела погляд на воїнів, які тренувалися в королівському саду. Тільки Вигнанець може допомогти мені у здійсненні задуманого. Той, кого я ненавиділа усім серцем, став моїм можливим порятунком. Суворий загарбник обійшовся з полонянкою краще, ніж рідний брат з сестрою. В його погляді я не бачила ярості, злоби, жаги крові і війни. Але було в його очах щось таке сильне, хиже... Щось в такт чому все всередині завмирало.

Спробувала відшукати його поглядом, але марно. Не було видно і Кейха. Сьогодні він пропустив тренування, якщо воно взагалі була потрібно йому. Адже смерть не має над ним влади...

Хто він? У чому його секрет? Скільки разів він прощався з життям? Скільки разів його серце зупинялося, але відновлювало свій хід знову? Двічі? Тричі? Або сотню разів? І що я побачила в очах барса? І яка сила може утримати людину на цьому світі? І яка ціна за цей дар? Але головне, що задумала відьма? Адже її плани могли зруйнувати і мої також.

- Кірія Адріана, - з-за скляних дверей показалась Хейді, і я була дуже рада знову бачити її поруч. Дівчина зустрілася зі мною поглядом, посміхнулася, але тут же схилила голову. – Ваша сукня готова. Ви можете її приміряти.

Сукню. Наряд для весільної церемонії, який Вигнанець розпорядився зшити, зрозуміло, без моєї згоди. Тому що мої умови він так і не прийняв. На що він розраховував? Одружитися зі мною проти моєї волі?

- Ох! Нарешті готова! Мені не терпиться подивитися! – Каталея підхопила мою руку і потягнула у бік виходу з балкончика, намагаючись відволікти від поганих думок. – Я уявляю тебе в білосніжному шовку, ліф розшитий перлами і довгий шлейф... Ти будеш найкрасивішою нареченою у всій Елехорії!

- Головна прикраса нареченої – щасливі очі, - я підхопила поділ сукні і вийшла з балкона. – І в цьому я, мабуть, не зможу з тобою змагатися.

Подруга на мить завмерла, міцніше стиснула мою долоню, а потім розвернулася і притягнула мене до себе.

- Все налагодиться, Рі... – прошепотіла вона ледь чутно. – Тепер все налагодиться.

І мені теж дуже хотілося б у це вірити.

Двері в мою спальню виявилися відчинені. І всередині щось наспівуючи собі під ніс пурхала навколо сукні на манекені кравчиня, кірія Миренея, витончена худорлява жінка з тонкими витонченими пальцями. В її чорному волоссі виднілася сивина, а від лагідної усмішки на засмаглому обличчі проступила сіточка зморшок. Саме вона шила вбрання ще для моєї матері. Перевела погляд на сукню. Шовк кольору слонової кістки переливався і виблискували в променях сонця, що вже скотилось до обрію. Сотні каменів, що прикрашали ліф сукні, мерехтіли так, що на стінах з'явилися різнокольорові відблиски. Вона по собі вся ніби світилося, здавалася такою легкою, такою повітряною, що один подих вітру і сукня підніметься в повітря.

Якщо Вигнанець так і не погодиться на мої умови, попрошу продати його, а гроші віддати сім'ям, які із-за цієї війни втратили батьків і чоловіків.

- Кірія Адріана, доброго вечора! Рада бачити вас знову! – кірія Миренея схилила голову на знак вітання.- Приношу вибачення, що трохи затрималася...

 - Все гаразд!  - я посміхнулася і пройшла вперед, доторкнулася пальцями до гладкої прохолодної тканини.  - Вона прекрасна!

 - Дякую!  Дозволите допомогти вам її приміряти?

 - Не варто!  - я похитала головою.  - Мені допоможе Каталея!

 Боюся, що не готова демонструвати нікому, крім найближчих людей, свою понівечену спину.