Розділ 19

Аскольд

Життя часом любить підсовувати випробування на витривалість. Здавалося б, усе для себе вирішив, розставив пріоритети, був упевнений, що я сильний, непробивний, непохитний, що я впораюсь з усіма цими емоціями. Твердо зрозумів, що і для мене, і для Устини краще дотримуватися дистанції в спілкуванні...

 А потім бац — і я біля її під'їзду!

Ця непереборна тяга зводить мене з розуму, руйнує всі плани, установки та броню, яка донедавна захищала мене від будь-яких сентиментів. Дорвався. Хочу її бачити, чути, торкатися, знати, де вона. Старі рани знову відкрилися, ось тільки тепер цей біль… солодкий. Адже, дивлячись на Устину, я можу думати про Алісу, згадувати її. Почуваюся повним дурнем, нечесно так чинити з Устею. Вона мене зненавидить, якщо дізнається, що насправді мене до неї тягне тільки тому, що вона нагадує мені єдину дівчину, яку я колись кохав і яка народила мені дитину.

Потрібно їй розповісти про все, що я пережив у минулому, про мого сина, про мої плани. Ось тільки я боюся, що після цього Устя заборонить мені наближатися до неї. І це поки що мене зупиняє. Устина хороша, мила, неймовірна. Не хочу її відпускати, хочу дбати про неї, берегти…

— Тут гарно, — вона першою порушує наше мовчання. Ми дійшли до невеликого озерця, що заросло очеретом, смердить болотом, від води тягне холодом, але Устя знаходить це місце гарним. Що ж, хай буде так. — Асе, ти вмієш танцювати?

— Питання з каверзою, так само як і про поцілунки? Потрібно станцювати настільки погано, що будь-який інший танцюрист після мене здаватиметься тобі хореографом? — хмикаю, похитавши головою. Кумедна вона. З нею я не помічаю, як летить час.

— Ні, я не збираюся тебе ні з ким порівнювати, — тихенько сміється. — Вмієш чи ні?

— Устино, звісно, я вмію танцювати. Тобі не холодно? Ти якось легко одягнена, — згадую, що на ній немає білизни і хвиля збудження накочує знову. Після її слів, що вона досі незаймана, одна думка не дає мені спокою.

— Літо ж надворі! — пирхає, витягаючи з кишені телефон. Здається, вона збирається увімкнути музику та запропонувати мені з нею станцювати.

— Вночі біля очерету я ще не танцював. Дізнайся про це мій начальник охорони — він би впав у ступор, не знаходячи пояснення моєї дурості, — притискаю її до себе. Так, я не проти трохи повільно потоптатися з нею на сирому піску, вбираючи шкірою тепло її тіла, її запах, який вже став для мене особливим.

— Я теж зазвичай не танцюю медляків, але цей стане винятком. Хочу запам'ятати момент, — зітхає Устина, обвивши руками мою шию.

Знову хочеться її поцілувати, цілувати до несамовитості, до знемоги, поки серце битиметься. Що зі мною відбувається? Як у цій ситуації вчинити правильно, адже я не хочу бути для неї збоченим козлом, не хочу образити небайдужу мені дівчину, яка в мене так очевидно закохана. До сих пір. І для мене це напрочуд багато значить.

Танцюємо під досить непогану романтичну музику, слова звичайно ж про кохання. Цікаво, в дівчачих плейлистах бувають інші пісні? Погладжую її по спині і не лише… Постійно доводиться контролювати руки та думки, які сміліють та нахабніють з кожною хвилиною.

— Асе... рано чи пізно тобі доведеться відповісти на мої запитання, — вимовляє тихо, без докору, але її слова все одно неприємно колють. Бо знаю, що мої відповіді їй не дуже сподобаються.

— Знаю, каченя. І відповім.

— Мені теж з тобою добре, — піднімає голову. Боже, дай мені сили стриматись і не стати її першим у цьому «красивому» місці.

— Я це відчуваю, — видихаю і таки прилипаю до її губ. Ніжно. Що дивно, ні з якою іншою дівчиною я не був таким ніжним, ні з її сестрою, ні з тими, хто був до неї. Устині подобаються мої поцілунки. Мене ж вони зцілюють і водночас позбавляють здорового глузду. От як відпустити її додому, а потім заснути самому? І як не думати про неї наступного дня?

— Устино, хочеш поговоримо про те, що трапилося у твоїх батьків чи навіть про твоє побачення? — Треба себе відволікти балаканиною, поки я своїми бажаннями не ускладнив усе ще дужче. — Ти повинна знати, що я завжди тебе захищу, прийду на допомогу будь-якої миті, вислухаю, підтримаю. Тому що, здається, я починаю розуміти в умовах якої конкуренції ти зростала під постійні суворі обсмикування твоєї мами…

— Вислухаєш та підтримаєш? — Відштовхуючись від мене, Устина несподівано робить крок назад. — Щось у твоєму тоні мені підказує, що Аскольд Войцеховський пропонує мені дружбу? …Після того шаленства в машині? — дихає рвано, обурено.

— А чому ні? Для початку, — знизую плечима. Коли у дівчини спалахують почуття, вона цілком може перетворити твоє життя на пекло. — Устино, чого ти хочеш?

— Щоб ти розібрався у собі. Для початку. …Мені вже час додому.

Повертаємось мовчки і вже не тримаємось за руки. Я тебе розчаровую, сонечко? Хм, а можу розчарувати ще більше. Не знаю, кого ти собі вигадала і в якого Аскольда ти закохана. Ти так мало про мене знаєш.

— Обіцяю, що розберуся в собі і з усіма, — ловлю її за руку вже біля мого джипа. — Але ти повинна пам'ятати, що до чого б ці розбірки не привели, незважаючи на те, що випливе в результаті — я завжди буду на твоєму боці. Добре? — У відповідь вона просто киває. — Ти засмутилася?

— Мені не подобається з тобою прощатись. Що тоді, що зараз, — дивиться на мене так пронизливо і через секунду вже опиняється в моїх обіймах, бо я згріб її на емоціях в оберемок.

— Прощатись і я не люблю. Солодких снів, Глафіро. Продовжуй залишатися такою, якою ти є. І якщо я знову, збожеволівши, надумаю тобі подзвонити — будь ласка, бери трубку, — цілую її в лоб, в губи не можна інакше ми так до ранку не зупинимося, стрибаю за кермо і, не озираючись, рушаю з місця. Мені справді не подобається прощатися. З нею. 

Вдома на мене чекає сюрприз. І якщо скласти до купи всі останні події, мої вчинки та емоції, цей сюрприз капець який неприємний. Раптом зрозумів, що не хочу зараз її бачити. Просто навпроти входу стоїть червоний ланос. Соломія якогось біса все одно приїхала всупереч моєму категоричному бажанню ночувати сьогодні в різних кінцях міста. Ще й машину кинула абияк!