Розділ 16

Аскольд

Що я накоїв? Не треба було її цілувати…

Так і знав, що емоційно буде важко нам обом, а Устина ще й накрутила себе, вибухнула на нервах. Мій зовнішній спокій теж оманливий, усередині все кипить, протестує і репається по швах.

Не думав, що прив'язаний до неї настільки, не чекав, що ця прихильність за останні два дні стане ще міцнішою. Як останній егоїст не встояв перед спокусою поцілунку. Так захотілося все відпустити і, забивши на усі ці складнощі, відчути нерозбавлене концентроване задоволення, щире, справжнє, солодке.

Цілувати Соломію саме так у мене навіть бажання не виникає і наші з нею поцілунки відрепетирувані, шаблонні, як додаткова стимуляція фізіологічного задоволення. Я тому й вибрав цю розкішну ляльку — щоб не зносило дах, щоб у будь-який момент залишатися зібраним, не втрачаючи голови через хвилювання та почуття. У цьому випадку Соломія, як би жахливо це не звучало, мій додатковий аксесуар.

А ось Устина — заборонений плід, який я сам же собі і заборонив. І тепер ревную, як останній дурень до того, з ким вона поїхала. Навряд чи він цілуватиме її так само, як я.

Ох, Глафіро… і чому ти не хочеш мене відпустити? Тобі ж буде легше, простіше. Дивишся на мене і тримаєш поглядом. Серцем своїм упертим тримаєш, я це відчуваю. Як відчуваю і те, що тобі на фіг не потрібні мої гроші, тачки, будинки, яхти. Ти просто на мені зациклилася. Ще тоді, сім років тому, клепка запала і хоч ти плач. І не буду лукавити, десь в глибині душі мене подобається тобі подобатися. Ось така реалістична тавтологія. Але ти не знаєш мене справжнього, не знаєш, як зі мною складно, чим доведеться пожертвувати і що означає бути жінкою Аскольда Войцеховського. Я боюся, що ти зі своєю живою емоційністю та імпульсивністю просто цього не витримаєш. Я й досі намагаюся тебе захистити від себе самого, тому що я не впевнений, наскільки сильно і глибоко зможу полюбити. Покохати знову. А якщо в нас нічого не вийде? Не хочу більше страждати, і тебе мучити не хочу.

Та мені дуже сподобалося тебе цілувати, обіймати, притискаючи до себе, відчувати твої дотики, твій смак, твій запах… м-м-м. Якби цей поцілунок трапився не на кухні та в іншій ситуації… я на одному поцілунку не зупинився б.

— А мені здавалося, що це мій батько був невиправдано зі мною суворий, упереджений і вимогливий, — повертаюся в альтанку, провівши поглядом машину цього Германа. — Чим Устина заслужила на подібне ставлення до себе? — я на них злий, мені неприємно від того, як вони повелися з нею, і я не збираюся цього приховувати, одягаючи зручну усім маску.

— Устина завжди була складною дитиною, бунтаркою. Вічно ревнувала нас до Соломії, робила все на зло, закривалася в собі, — вимовляє Олена Миколаївна, явно бажаючи якнайшвидше закрити цю тему. — Я перепрошую за її непристойну поведінку і нашу гостру на цю поведінку реакцію.

— Складною дитиною? Ревнувала до сестри? Хм, з чого це раптом? Навіть дивно, — а от я, навпаки, цю тему хочу розвинути, щоб вони дещо для себе зрозуміли. — А чому Устина стала нелюбою дитиною? Після її народження ваша краса якось постраждала, розтяжки, варикоз і ви більше не виглядали, як порцелянова статуетка? Га, Олено Миколаївно? Або, можливо, вона нагуляна і ваш власний сором позначається злістю на дівчині? Вас оборює таке припущення? Що, я з вами зараз занадто грубий? Нечемний? Почнете і мене вичитувати, як хлопчика? — дивлюся, як моя майбутня теща, вкрившись плямами, обурено хапає ротом повітря, а майбутній тесть навіть не сміє заперечити чи заступитися за свою дружину.

Звичайно, адже я такий жаданий та омріяний зять.

Навіть якщо я примушу їх усіх трьох присідати — вони це зроблять. Бо надто багато грошей ніколи не бувають зайвими та й майбутні можливості для їхньої старшої дочки для них у пріоритеті. І це мене відверто бісить.

— Я щось не зрозуміла, а чому ти захищаєш Устю? — Соломія неодмінно б насупилася в цей момент, ось тільки ботокс не дає їй зморщити своє ідеально-гладеньке чоло.

— Ну, хтось же повинен її захищати, якщо вже ми майже одна сім'я. Тому що саме ти і твоя мама повелися негарно, не мудро. Я так розумію, це у вас у порядку речей. І на майбутнє, якщо ти ще раз заговориш зі мною таким тоном… — мені можна не продовжувати, Соля й так зрозуміла, що їй світить у цьому випадку. — А поки зробимо ось що, Соломіє. Машину, яку я тобі нещодавно подарував, я поверну назад у гараж, а ти, моя мила майбутня дружина, їздитимеш на машині Устини, якщо вже ти так наполегливо наголосила, що вона їй не належить.

- Я... я не їздитиму на цьому дешманському кориті, це ж майже жигуль, це непрестижно, краще таксі, — злякано бурмоче Соля, ризикнувши заперечити.

— Мені не почулося? Тобі не до вподоби цей симпатичненький червоний ланос? — знущально сміюся у відповідь. — Ти їздитимеш саме на ньому, люба. Інакше весілля буде скасовано. Злити мене — собі дорожче. А Устині, в якості моральної компенсації та примирення, я подарую іншу автівку.

— Вона не візьме, не прийме подарунок, відмовиться, ще й нагрубить. Устя у нас дівчина горда, з характером, — подає голос мій майбутній тесть. — Згоден, ситуація вийшла неприємна, пирхнули, смикнувши чорта за бороду, кожен винен і прав по-своєму…

— Ви хочете сказати, Ігоре Павловичу, що Устина це не Соломія, її дорогими подарунками не купиш? — на моєму обличчі, як і раніше, приклеєна вбивча усмішка. — Приємно, що ви таки добре знаєте свою молодшу дочку. І щоб вона мені не відмовила, Устину вмовите ви, Ігоре Павловичу. Але саме вмовите, а не змусите. Я зв'яжуся з вами завтра і повідомлю, з якого автосалону можна буде забрати машину для Усті. А зараз мені треба повернутися в місто, виникли деякі невідкладні справи, — глянувши на свій телефон, знову ховаю його до кишені.

— Я швидко зберу сумку, — схоплюється Соля. — Дай мені рівно п'ять хвилин!

— Ні, ти залишаєшся! — Зупиняю її сталевим тоном, різонувши незадоволеним поглядом. Сьогодні вона мене розчарувала. Мабуть, варто замислитись, чи зможу я й надалі її терпіти. Бо щось вона мене вже й зовні не приваблює.  — Порадуй батьків своєю присутністю. Сьогодні та завтра я буду дуже зайнятий, на дзвінки можу не відповідати. Повернешся на ланосі. Олено Миколаївно, Ігоре Павловичу, радий був познайомитися, — сухий чемний кивок, без обіймів та віяла компліментів. Не впевнений, що до них дійшло і буде дуже шкода, якщо в моєму «похолоданні» вони звинуватять Устину.