Розділ 8

Відчуваю, як іноді він затримує на мені свої пронизливі погляди і вперто продовжую колупати свій салат, не беручи участі у розмовах. Від нашого сімейного бізнесу я завжди була далека, а на коли заплановано весілля і де моя сестра збирається замовляти собі сукні — мене цікавить ще менше.

— А чим займається ваша молодша дочка? — Раптом ставить питання Аскольд, втративши інтерес до балаканини мого батька.

— Устина у нас вивчилася на еколога, закінчила Львівський університет імені І. Франка. Тепер працює в «Міністерстві захисту довкілля та природних ресурсів» одним із помічників міністра, — відповідає замість мене мама.

— І незважаючи на це, мама досі думає, що я не вмію розмовляти з вельмишановними панами, — додаю з сарказмом, піднімаючи на нього свої очі. Усередині все миттєво стискається і, здається, кролик зараз попроситься назад. Важко дивитися на нього спокійно, особливо, коли він із такою цікавістю мене роздивляється.

— Хм, на один із моїх комбінатів якраз потрібен спеціаліст з охорони навколишнього середовища. І зарплатню я можу запропонувати, напевно, вищу, ніж у міністерстві, і робота цікавіша, ніж готувати босу каву та ксерити документи. Не хочеш спробувати щось нове? — Ас дивиться так красномовно, що мене зараз укачає штормове море його очей. І простягає серветку, на яку я реагую смішно та загальмовано.

— Навіщо ти мені її суєш?

— Соус на підборідді, — стримано посміхнувшись, спостерігає, як я червонію і зніяковіло витираю обличчя. Сто років не червоніла й на тобі. Все через нього!

— Устино, не чемно ось так одразу переходити з Аскольдом на «ти», — мама не витримала. Одна з її улюблених розваг — робити мені зауваження.

— Перепрошую, Аскольде Адамовичу, але ви мене не спокусите своєю пропозицією. У міністерстві можливе кар'єрне зростання, чого ви, звичайно ж, запропонувати мені не можете, — після маминого зауваження мій тон звучить різкіше.

— Хах, кар'єрне зростання собливо для дівчини в оточенні чоловіків, — Соломія багатозначно натякає, що кар'єру можна зробити набагато швидше.

— Вибач, сестричко, але твій спосіб брати своє через ліжко мене не влаштовує, — а от тепер не стрималася я і все зіпсувала...

Соломія зблідла, тато упустив виделку, а мама розчавила в руці келих з вином.

— Не треба було мене чіпати, — кидаю вже здавленим голосом, бо мене починають душити емоції, тому швидко схоплююсь з-за столу. Справжня жінка із завданням не впоралася.

Тато з Солькою теж схопилися, щоб обробити мамі поранену руку. І тільки Аскольд продовжує незворушно сидіти та цідити воду зі своєї склянки.

Я вчинила неправильно, вже шкодую про це, треба було стриматися, щоб не псувати враження про нашу "взірцеву" сім'ю. Тепер мама мене заклює і у всіх невдачах своєї улюбленої донечки докорятиме мені. Але слова вже назад не забрати. Хоча я не думаю, що Ас настільки чутливий і його зачепила моя фраза щодо його нареченої. Можна подумати, він не знає, що Соломія зовсім не біла і не пухнаста. На вигляд вона може й янгол, а ось у душі — гадюка. Розумний чоловік повинен був це відразу помітити. І Аскольд точно не дурень. Напевно, йому подобаються такі дівчата, які вигризуть собі місце під сонцем зубами, протиснуться на вершину через ліжко і навіть підуть головами, цілеспрямовані стерви, поруч із якими світ стає зрозумілішим. …Не те, що я.

Мама точно зробить із цього трагедію. Потрібно заспокоїтися, вибачитися і звалити звідси. Може, навіть на весілля не приїду, бо за три місяці Соломія з мамою все ще корчитимуть із себе ображених. Придумаю собі важливе відрядження на край світу, від якого неможливо було відмовитися і відпетляю. Тим паче я не хочу потрапити на їхні весільні фото.

Вилітаю надвір і ховаюсь у машині. Музику вмикати немає сенсу, зараз вона не допоможе, тому заплющую очі і починаю аналізувати свої думки.

У скло пасажирських дверцят хтось тихенько стукає, потім, не чекаючи моєї відповіді, цей хтось вмощується біля мене. Дідько, мабуть, мама відправила тата. Мені вже двадцять п'ять, а вони ніяк цього не помітять та не збагнуть, що виховувати мене вже запізно.

Повертаю голову, розплющуючи очі і… не вірю цим самим очам. Аскольд! Трясця, чому я не вмію розчинятися у повітрі?

— Ховаєшся, Глафіро? Це ти вмієш, — примружився, скануючи мене поглядом. — Привіт тобі вже ближче.

— Тебе я взагалі тут бачити не хочу! — Видаю на одному диханні.

— А ось я радий тебе бачити. …Ти виросла і трохи змінилася, — товстошкірого магната мої емоції не зачіпають.

— А ти постарів!

Проте мої слова змушують його розсміятися, щиро, від душі, як тоді. Його сміх не змінився, такий самий заразливий і гарний. І від цього мені стає ще гірше. Відвертаюсь до вікна і гучно зітхаю.

— Ходімо, Устю, я їх заспокоїв, — вперше вимовив моє справжнє ім’я. З його вуст звучить красиво.

— Ой, навряд чи вони заспокоїлися. Я ще трохи посиджу, а потім вибачуся перед твоєю коханою, — так, слово «коханою» я виділила спеціально для нього. Ну не виходить у мене зображати із себе сталеву леді і вдавати ніби мені все одно! Знаю, що це тупо, що це прояв слабкості… І чому я взагалі маю бути сильною?

— Соломія теж була неправа. Як і твоя мати. Але ти злишся не на них, а на мене. Правда?

Гадаю, якщо я зараз на нього подивлюся — моя душа вкотре перевернеться. Вона вже клубочиться у мене в горлі. Не знаю, що йому сказати і чи взагалі варто відповідати. …І в цей момент, немов мені зверху хтось простягнув рятівну соломинку, дзвонить мій телефон. Мені вже хочеться розцілувати того, хто б то не був, за те, що мені тепер не доведеться відповідати Асу.

Виймаю телефон із кишені, дивлюся на екран і знову офігіваю. Герман! Якийсь доленосний збіг. Що ж... доведеться таки розцілувати.

— Вибач, мені треба поговорити, — кидаю короткий погляд на Аса, який, за логікою, повинен вийти з машини, і відповідаю на дзвінок. — Привіт, Германе! — роблю бадьорий голос, але Ас якогось біса продовжує сидіти, слухати і буравити мене поглядом…