Розділ 7

Теперішній час

Тепер вже мені двадцять п'ять, а йому всі тридцять два...

Тоді я вдала, що пішла збиратися, а сама вилізла у вікно і чкурнула через ліс, вибігла до траси, дивом відразу спіймала попутку і до самого дому в моїх очах тремтіли сльози. Думала, заспокоюся і за пару днів про все забуду, але Ас, як на зло, уперто засів у моєму серці, як недописана повість. Якесь гірке розчарування, можливо, образа не давали мені спокою або ж комплекс меншовартості, який вискочив немов прищ після його слів. Адже слова теж залишають шрами, грубі рубці, які відчуваєш і бачиш лише ти.

Не знаю, чи він шукав мене, але більше до цього дня наші шляхи не перетиналися. Тим паче, що за кілька місяців ми із Кам’янського переїхали до Києва і ось вже майже сім років живемо в столиці. Його номеру телефону у мене не було, що на краще, а мій йому й на фіг був не потрібен, як і моє справжнє ім'я. В жодній соцмережі він не зареєстрований, тож підглядати за ним можливості у мене не було.

…Мені так і не довелося дізнатися, які на смак його поцілунки, ця радість випала моїй сестрі, але, пам'ятаючи його слова про те, що його дружина буде з ним нещасна, я починаю співчувати Соломії.

— Олено Миколаївно, Ігоре Павловичу, щасливий нарешті з вами познайомитися, — Аскольд простягає руку моєму батькові, стримано цілує свою майбутню тещу в щічку. І ось до мене вже долітає аромат його парфумів…

Як таке можливо… його голос досі дряпає мені душу. Так нечесно, я не хочу нічого до тебе відчувати і пам'ятати моє однобоке перше кохання, а точніше те почуття невдачі. Але ти тут, приязно всміхаєшся до моїх батьків, явно помічаєш мене, певно, автоматично порівнюєш старшу сестру і молодшу, радіючи, що тобі дісталася така лялечка.

Фіксую погляд на сестрі, на нього не дивлюся… не можу, не вистачає духу.

— Рада за тебе, сестричко, — киваю їй, намагаючись приховати хвилювання. Сподіваюся, до мене ніхто обійматися не полізе.

— А це наша молодша дочка Устина, — мама вирішила мене з ним познайомити. Тьху ти…

Що ж, каченя, тобі все-таки доведеться набратися мужності і подивитись на нього, бажано привітно. Інакше це виглядатиме підозріло, Соломія ще, чого доброго, вирішить, що я їй заздрю.

— Добрий вечір, — чемно киваю і тримаю дистанцію. «Ласкаво просимо в сім'ю» — сказати язик не повернувся. Зустрічаємося із ним поглядами... і русява брова Аскольда здивовано згинається, а в темно-бірюзових очах зчитується докір.

Трясцяяя! Він мене впізнав... Згадав, хай тобі грець! І якось біса ще й сердиться! Можна подумати, я дуже щаслива тебе бачити. Нічого не каже, тільки куточки губ і кадик нервово смикається, наче він геть розгубив усі слова. А може йому достатньо просто спопеляти мене поглядом.

Недовго думаючи, бочком, огинаючи дорогих гостей, спускаюся з ґанку і шурую до своєї машини типу мені щось там терміново знадобилося. Батьки благополучно заводять майбутнього зятя до будинку, а я нарешті роблю глибокий вдих. Так, це нікуди не годиться. Таку реакцію ще можна пробачити вісімнадцятирічній дурепі, але не дорослій, впевненій у собі жінці. Не дарма ж моя улюблена подруга стала психологом! Мира стільки на мені тренувалася, що моя психіка вже має бути як в удава. Підкоряючись імпульсу, набираю подругу. Поки мама покаже Аскольду наш котедж, поки вони всядуться за стіл, тож час у мене ще є.

— Привіт, кицю! Потрібна термінова психологічна допомога! — Видихаю, як тільки Мирослава взяла слухавку.

— Що вже сталося? Знову батьки пиляють?

— Пам'ятаєш, я розповідала тобі, що моя сестра виходить заміж? Але не сказала за кого, щоб ти з мене не сміялася. Мирочко, Соля заручилася з Аскольдом Войцеховським. Прикинь! Вони щойно приїхали і він мене впізнав. Адже це ненормально, що мені хочеться втекти?

— М-дааа, — тягне Мира, і я прям бачу, як вона з розумним виглядом поправляє свої окуляри. — Зараз буду лаятися. Психологія проти тебе безсила, вперта ти жучка. Тобі лише чарівні копняки допомагають. Ану… швидко розпрямила спину, посадила на трон свою справжню жінку і прийняла стійку королеви! Та хто він такий цей Ас?! Середньостатистичний магнат із вавкою в голові. Так йому й треба, що він не дізнається, яка ти класна, ніжна, весела та розумна! Життя тобі зробило подарунок, Устя! Відвела від тебе цю купу проблем, хай тепер із ним твоя сестра мучиться. А на тебе чекає твоє щастя, особливе, яке Аскольду Войцеховському не під силу. Як там, до речі, Герман та Денис? У тебе два кавалери, вибирай будь-кого, а татуйований магнат нехай слідує іншим курсом. Ти мене зрозуміла?

— Та зрозуміла я... зрозуміла. З кавалерами важливо, щоб серце тьохнуло, а воно мовчить. Герман давно не з’являвся, а Денис… Миро, він старший за мене не дванадцять років і він майже мій бос!

— Герман тричі кликав тебе на каву і ти йому щоразу казала, що подумаєш. Може, вже надумаєш щось і подзвониш людині? — Мира включає менторський тон.

— Подзвонити йому першою? — Зітхаю, скривившись. Щось мені ця ідея зовсім не подобається.

— Так, виявиш ініціативу першою. Це буде твоїм домашнім завданням. І це не означає, що ти «бігаєш за хлопцем», викинь цей дурний стереотип із голови. Завтра субота, у тебе вихідний, ось візьми та подзвони Герману, зроби хлопцю приємне. Цілком можливо, що твоє серце забуло як тьохкати, його для цього потрібно трохи розгойдати. Тебе складно не полюбити, мишко, — сміється подруга.

— Добре, постараюсь виконати це домашнє завдання. Дякую за підтримку, кицю. Час бігти, насолоджуватися сімейною вечерею!

Щойно переступивши поріг вітальні — одразу помічаю незадоволений мамин погляд. Ох, уявляю, як їй хочеться запитати, де я вешталася і чому не зображую щасливу молодшу сестру, слухняно сидячи за столом разом з усіма. Але в присутності Аскольда мамуся не може показати мені свої зубки. Згадую повчання Мири про «стійку королеви», посміхаюся і займаю своє місце. Тато якраз завів розмову про розширення бізнесу, мені ця тема не цікава, я зголодніла і хочу нарешті скуштувати кролика в сметанному соусі.