Розділ 3

— Походила, подихала, трохи заспокоїлася, тепер сідай в машину! — Наказує ніби я вже давно в списку його підлеглих. Ти диви, який командир!

— Мама вчила мене не кататися в машині з чужими хлопцями, — продовжуючи йти, кидаю з іронією, а він, продовжуючи повільно котитися, із сарказмом парирує.

— Ось тільки щось мені підказує, Глафіро, що маму ти не слухаєшся, інакше не опинилася б тут. Мені починати нервувати? Думаєш, мені хочеться з тобою няньчитися? Я міг би знайти для себе купу інших корисних справ замість того, щоб з тобою тут перегавкуватися. Сідай, не біси мене. Поїдемо до лікарні, треба виключити струс, а потім я відвезу тебе додому, — чую, що він уже розлютився, просто стримується… поки що.

— Яка мені випала честь, син магната особисто зі мною носиться, бо вони, тобто багатії, дуже обережні, передбачливі та економні. Не дай боже хтось підніме галас і розведе їх на гроші. Міг би відправити за мною охоронця чи ще якогось ручного амбала, але ж ні, він повинен сам переконатися. …Немає в тебе жодних корисних справ, інакше не чіплявся б тут до мене. Повертай праворуч і їдь собі з богом. Відчепися вже від мене, князю Аскольде!

Я йому таки допекла. Після моїх слів різко гальмує, вискакує з машини, хапає мене в оберемок і засовує на переднє сидіння:

— З гонором, так? Найбільше не можу терпіти, коли дівчата викаблучуються і корчать із себе чортзна що! — бубонить, пристібаючи мене ременем безпеки. — Треба було начхати на тебе! І щоб ти знала, це моя добра воля — переконатись особисто, що ти не травмувалася, коли отримала по пиці, а потім покотилася нам під колеса. Може, вже годі єхидничати, коза мала?

Сідає за кермо, рушає з місця, і тільки-но я відкриваю рота, щоб висловити йому своє чергове обурення, Ас виставляє в мій бік вказівний палець:

— Якщо ти не повна дурепа — ти промовчиш!

Відвертаюсь до вікна. Насправді я дурепа, бо дозволила йому засунути себе в машину.

У приватній клініці, куди привіз мене Аскольд, мене ретельно оглянув лікар і після того, як я зізналася, що у мене трохи болить голова і дзвенить у вухах — мені зробили МРТ, призначили якісь пігулки та спокій. Сказали легкий струс таки є, але через 3-7 днів симптоми пройдуть, нічого мовляв страшного, якщо пропити прописані препарати та поберегтися.

— Ну, куди тебе відвезти? — звертається до мене цей зухвалий добродій, бо цього разу я залізла на заднє сидіння.

— Одного не можу зрозуміти, чого ти зі мною возишся? Щоб поставити галочку навпроти пункту у списку щоденних справ «допомогти бідолашці»? — я й так досить довго мовчала. — Карму очищаєш, спокутуєш якусь провину? Вибач, але я не дуже вірю у шляхетність твоїх намірів.

— От і не вір. Отже? Куди їдемо? — погляд вимогливий, а в чуттєвій лінії губ виразно проглядається поблажливість. Ас вредний, але не злий і я все більше в цьому переконуюсь. У нього явно є причина так поводитися, няньчитися зі мною, але він звичайно ж мені про неї не скаже. Я вже зацінила бомбічний аромат його парфумів, модняву зачіску та промовисту міміку, вона каже більше, ніж він вимовляє вголос. Ясна річ, Аскольд одягається не в торговому центрі, і він може собі дозволити годинник відомої марки та перстень із сапфіром, який носить на мізинці. Але найбільше мене приваблюють його тату, хотілося б розглянути, розпитати, що вони для нього означають. Таке відчуття, що малюнки гармоніюють із його складною особистістю. А може, таким чином він свого часу виявляв протест, бунтував проти владного батька. Ну от, я вже починаю додумувати. Просто… якби я зробила собі тату — батько відкрутив би мені вуха, і я б такого наслухалася. Мій батько затятий противник того, щоб жінка псувала своє тіло подібним «розписом». Але, коли я вступлю до універу, я все ж таки наб'ю собі тату на щиколотці, я вже навіть вирішила, що це буде за напис.

— Дай мені хвилинку, — дістаю телефон. Щоб дізнатися куди їхати, потрібно спочатку з'ясувати рівень занепокоєння моїх батьків. Мама дзвонила мені кілька разів, поки я була в клініці, після чого залишила голосове повідомлення. Вона їх ніколи мені не пише, тому що голосом, на її думку, можна передати весь спектр емоцій. Я приблизно знаю, що зараз почую, але це був мій свідомий вибір. Я й на пікет тому пішла… щоб запізнитись і не летіти з ними до Сольки в Лондон.

«До тебе, як завжди, не додзвонитися. Я так розумію, ти спеціально вирішила залишитися вдома. Розчарувала ти мене, доню. І питання не в ціні квитка, який тепер згорів, а в твоїй зневазі. Коли ми з батьком повернемося — у нас із тобою відбудеться серйозна розмова. Я незадоволена тим, що ти не хочеш спілкуватися з сестрою. Нас не буде п'ять днів. Якщо вже ти у нас така доросла, потурбуйся про себе сама»

— Висади мене біля пам'ятника Шевченку, що на Гімназичному. Біля театру, якщо ти не місцевий. Навігатор знайде. Я звідти сама дійду, — буркнувши, не дивлячись на Аса, відвертаюся до вікна, бо відчуваю, як він свердлить мене поглядом.

— Я так розумію, це була твоя мама? Сувора вона в тебе. Тепер ясно, чому ти така.

— Нічого тобі не ясно! — Огризаюсь.

— Предків не буде аж п'ять днів. Мабуть, збереш цілу юрбу друзів і закотиш гучну вечірку, щоб весь район гудів, а сусіди шукали п'ятий кут? — продовжує розмірковувати Ас глузливим тоном. Бісить, що він говорить зі мною, як з якоюсь неврівноваженою малоліткою, у якої тільки гульки в голові.

— Думаєш, я така? …Ти зовсім нічого не тямиш в жінках! — кидаю спересердя. …А він починає сміятися. Заразливо так, щиро, від душі. Гарний сміх, красивий. Слухала б його і слухала, незважаючи на те, що хвилину тому злилася на нього. Ледве стримуюсь, щоб не почати посміхатися.

— Ох, Глафіро, мене не кожна дівчина може розсмішити, а тобі це вдалося, — ледь заспокоївшись, Аскольд заводить двигун і повільно рушає. Таки продовжує називати мене цим кошачим ім’ям. Може, сказати йому як мене звуть насправді? 

Через п'ятнадцять хвилин звернувши на Гімназичний проспект, промчав повз театр, де я просила його мене висадити, навіть не думаючи гальмувати.