Розділ 2

Сім років тому

  Як у вісімнадцять років я опинилася в епіцентрі подій під час пікету біля металургійного комбінату з плакатом «Дайте нам дихати», а потім отримала по обличчю, бо збуджений натовп кинувся на охорону? Все просто — ще у сьомому класі я стала екологічною активісткою і не лише через любов до рідного міста, яке задихалося від графітного пилу, а й через мою єдину подругу, яка все життя страждає на астму. А ще, мабуть тому, бо мені хотілося, аби мої батьки мене помітили. Наївна, мені здавалося, що вони мали оцінити, що очистити міський пляж від сміття значно важливіше, ніж брати участь у конкурсі краси.

…Я не очікувала, що дійде до сутички, коли машина нового власника комбінату спробувала заїхати на територію заводу. Все сталося так швидко! Раз — і я вже під колесами машини! Два — і чиїсь руки затягують мене до салону. Три — і я залипаю на хлопці з очима кольору штормового моря, який виглядає таким злим, що я зіщулилася та відповзла в самий куточок сидіння.

— Асе, я поговорю з начальником охорони та директором заводу, а ти розберися з дівчиськом, — віддає розпорядження чоловік, який сидить біля водія. — Якщо вона неповнолітня, а скоріше так і є, у нас можуть бути проблеми.

— Клас, для повного щастя не вистачало няньчитися зі школотою! — обурюється цей Ас і посувається до мене, щоб краще розглянути моє обличчя, силою відбираючи мою долоню від щоки. — Садна, — констатує з розумним виглядом, — Але вона тріснулась головою, може бути й струс. Тобі батьки кишенькові витрати урізали, що ти спокусилася на участь у цьому балагані? — як дивно, він мене і лякає, і приваблює одночасно. Видно, справді сильно тріснулася головою, якщо саме в цей момент я ловлю себе на думці, що ще ніколи не бачила такого привабливого хлопця, хочеться не поспішаючи розглянути всі його тату і дізнатися, що це за ім'я таке «Ас»?

— Ви натякаєте, що нам платили за участь у пікеті? — Наважуюся теж обуритися і подати голос. Про нових власників інформації ніде немає, начебто її навмисно приховують і чомусь саме мені «випала честь» познайомитися з ними першою.

— Так, ми натякаємо саме на це, — глузливо хмикає хлопець. На вигляд йому років двадцять п'ять, може більше. Схоже, він гордовитий, зарозумілий, розпещений мажор з нестерпним характером, і я гадки не маю чому я раптом вирішила, що він симпатичний. Хіба я колись надавала значення зовнішності? Ні, тож треба терміново виправляти свої думки.

— І ви безсовісно помиляєтесь! Що й не дивно, адже ви, напевно, вважаєте простих людей непотребом. Щоб ви знали, люди прийшли добровільно та безкоштовно, бо їм не начхати на наше місто і чим ми дихаємо. Точніше, не дихаємо через цей клятий завод! І я не малолітка, мені позавчора виповнилося вісімнадцять!

— Оу, то ти в нас доросла. Вітаю! А на вигляд і не скажеш, нізащо б не повірив, — пирхає Ас. — Що ж ти так мало каші їла, Дюймовочко? …Підеш зі мною, — машина зупиняється, і він намагається безцеремонно витягти мене з машини.

— Грубіян! А можна акуратніше? І взагалі, я нікуди з тобою не піду! — Озираюся на всі боки, шукаючи шляхи відступу.

— Ну, у тебе два варіанти, аби ця ситуація закінчилася по-хорошому: ти йдеш сама або я без джентльменських манер закину тебе собі на плече, — при цьому Ас так красномовно вигнув праву брову, що я все ж таки мовчки потопала за ним.

У кімнаті відпочинку, до якої ми потрапили, пройшовши через залу нарад, стоїть шкіряний диван кольору піщаної дюни, відпадний журнальний столик, на підлозі лежить килим, про який мріє моя мама, а навпроти дивана... Ні, не плазма на всю стіну, а бар. Напевно, це улюблене місце керівництва комбінату. Заллють беньки і начхати, що викиди забруднюючих речовин вдвічі перевищують норму.

Відкривши холодильник, Ас дістає лід, загортає його в рушник і підносить мені.

— Приклади до щоки!

Розкомандувався! Прикладаю, обпалює холодом, тому витримую не більше хвилини.

— Я сказав, приклади і тримай! — сердиться, хмуриться. — Хоча, дня три ти все одно будеш ще тією «красунею», — сідає в крісло, підтягує на край столика попільничку і дістає цигарки. — Чого так дивишся на мене, га? Це щоб тобі не було надто прикро. Бачиш, я не тільки твоє місто отруюю, а й себе теж, — примружившись, чиркає запальничкою.

— Ти хам. Навіть не спитав дозволу. А раптом у мене алергія на тютюновий дим?

— Така маленька, а бурчиш, як стара баба. Дозволу я питати не вмію, не навчили. Ми багатії народ гнилий, — криво посміхається. — А тепер мені потрібна інформація. Ім'я, прізвище, адреса. Я повинен перевірити, чи дійсно ти повнолітня і хто твої батьки. Щоб заздалегідь підготуватися та відмазатись. Ну? Як тебе звуть, каченя?

Він так розлютив мене своєю зухвалою поведінкою, що я не замислюючись відповідаю:

— Мене звуть Глафіра! — насправді так звати лису кішку моєї мами, вона називає її «моя богиня» і в'яже їй різнокольорові светрики. Ас знову пирхає, не вірить. — Прізвище не скажу. Мої батьки не знають, що я брала участь у пікеті. Я правда повнолітня, і я хочу звідси піти!

— Ага, а потім твої татусь і матуся з'являться з претензіями, рознісши новину «охорона Войцеховського побила дівчину» по всіх соцмережах, щоб зрубати з нас більше бабла. Ми вже проходили цю схему. Тому, Глафіро, давай без цих своїх капризів і тоді ти швидше звідси звалиш до мого величезного полегшення.

— А якщо не скажу, ти мене катуватимеш?

— А ти, мабуть, про це тільки й мрієш? — самовпевнено посміхається цей розпещений жіночою увагою хлопець.

— Дивлюся на тебе і мені навіть трохи шкода тебе. Заручник успіху. Ти хоч відпочивай іноді, знімай корону, роби масаж голови. …Відпусти мене. Шансів мене розговорити ти не маєш. І мені найменше хочеться розповідати батькам, що зі мною сталося. Доведеться збрехати щось або не показуватись їм на очі кілька днів. І гроші твої мене не хвилюють, — зітхаючи, кладу рушник із льодом на столик. Зрештою, не може ж він мене утримувати тут силою.