Неовавилонське стовпотворіння

- Ще по одній, Степановичу? - запропоновував Ілля своєму старому знайомому, можна сказати уже другові.

Василь Степанович несамовито перевів серйозний погляд на молодого, а вже зовсім лисого, високого бармена з куцою бородою та металевою сережкою в правому вусі. Ілля навіть трохи поник під всьою вагою такого погляду.

- За мій рахунок, звісно, - в добавок добавив молодий чоловік, відводячи червоне лице від пристального погляду слідчого.

Він знав, що старий добрий слідчий Василь Степанович Крисолов був уже в доволі довгій зав’язці. За своє шістдесяти п’ятирічне життя цей слуга порядку та світла їхнього промислового міста встиг багато чого побачити. Крадіжки, вбивства, нещасні вирішення побутових сварок, викрадення – для з’ясування обставин та затримання безлічі злочинців, він безпосередньо приклав свою року.

Отож, пристрасть до алкоголю, цигарок та злачних міст брудного міста була закладена в той самий момент, коли він перетнув поріг поліцейського відділку 35 років тому назад, молодим, здоровим та веселим парубком, в очах якого палав вогонь справедливості. Але за роки важкої для психіки роботи слідчого, запал в очах потух, а в зубах по неволі проскакувала то одна, то дві, то вже десять цигарок за день.

Тепер, коли вже Крисолов майже на пенсії, можна було собі дозволити піти на відпочинок та не пити дешевого алкоголю в підворотнях і шинках, скоротити число пачкороків. Тимпаче, що його Людмила вже давно йому погрожувала розлученням, якщо він і далі буде продовжувати вломлюватися п’яним посеред ночі в квартиру, будячи при тому пололину під’їзду.

- Ну якщо за твій рахунок, то нічого страшного не відбудеться, коли старий сіромаха Степанович дозволить собі хильнутися зайвою чаркою, - після цих слів на лиці сідого стариганя засяяла жовтизною посмішка, а окуляри зблиснули вібдитим від мигаючої лампи світлом.

- Ну так що, Степанович, який улов на сьогодні? Багато покидьків встиг піймати своїми цупкими лапами? - весело запитав Ілля, а кругла сережка так само зблиснула, ніби підморгнула окулярам слідчого.

- Та біс його знає Іллюша... От тратиш ти на все це лайно своє життя, ловиш цих виродків, а їх аж ніяк не меншає. Кожним новим затриманням якогось покидька, ти ніби народжуєш двох нових, ще більш жорстоких та небезпечних, - тяжко видихнув Василь, а на обличчі промайнув лиховісний смуток.

- Як коли рубаєш голову Гідрі, - кмітливо підмітив Ілля

- Точно, Іллюша, точно сказано. Раніше все було простіше: побачив підозрілу міну, спіймав, зв’язав, повісив на першому ж суку та діло в шляпі, а тепер... Ось ми ніби розвиваємося, стаємо людянішими, цивілізованішими, вдосконалюємо своє суспільство, але і злочинці не стоять на місці, стають все розумніші, все лютіші, все бежалісніші. Уже не розумієш звідки все воно пішло, де той котлован, який породжує таких різномасних покидьків. Не знаю звідки в людини може бути стільки ненависті та жорстокості, вірніше не знав, до певного моменту. Одне скажу: старим тут не місце! - Василь зробив затяжку та видихнув дим, а Ілля з цікавістю втупився поглядом в співбесідника.

- З цього місця детальніше Степановичу, - впевнено видав бородань.

- Та що тут розказувати Іллюша, даремно я все це почав. Взагалі, мені вже пора. Дурня це все, не мороч собі голову хлопче, - слідчий вирішив дати задню, тим самим показуючи, що йому є що розказати і це набагато цікавіше за затримання якогось лопуха, за поширення веселих грибів в парку минулого місяця.

- Е ні, Степановичу, так не піде! Неможна так з друзями, - бармен вчепився за потенційну тему, наче волосся до нового піджака. В такі моменти його було не зупинити і він примудрявся видурити в Степанович навіть саму конфіденційну інформацію, за відповідну винагороду звісно ж. Навіщо він це робив? Напевно, Ілля намагався таким чином скоротити не саму цікаву зміну в забулдижному шинку на окраїні міста, а Степанович годився до цього кращим, як ніхто. Зрештою, це було з біса весело.

- Ні, Іллюша, це вже занадто, годі з мене зайвих слів, - Крисолов уже встав, але бармен зробив йому пропозицію, від якої він не зміг відмовитися.

- Степанович, стій. Не хочеш скуштувати ось цього п’ятизіркового, я ж бачу як ти весь час на нього косишся. За мій рахунок. Ну ж бо, не відмовляйся, все що тобі треба зробити, то це розказати те що в тебе у самого вертиться на язику, - Ілля дуже добре вивчив слідчого за довгий рік знайомства. Хоч це і виглядало досить підло з його сторони: споювати старого на межі розлучення, але все таки, якесь відчуття штовхало його на таке - відчуття незвіданого…

- Ну якщо так, хлопче, то слухай, слухай уважно, бо ця розповідь дуже дорого для тебе буде коштувати, але спочатку налий, і собі також, - зав’язка не зав’язка, а відмовитися бахнути чарочку столітньої історії в пляшці треба бути несамовитим дурнем. Людочка переживе, він все їй пояснить.

- Я не вірив в містику, потустороннє, чи в ще якусь бісовську шляпу цього світу, більше того, мене не можна було б навіть віруючим в Бога назвати – на це особливо жалілася Людмила, але що тут поробити, такий вже я є. Але все ж таки рік назад всі мої погляди на, так зказати, матеріальне буття нашого клятого світу похитнулися, мов карткова хатинка. Це було рівно тридцять років назад: шостого листопада дев’яносто п'ятого. Я ще затримався у відділку по справі того мужика, який в приступі ПТСР відправив у кому сусіда, після того як той зірвав недоспілу грушку біля забору.

Так от, сидів я геть один в відділку, в своєму кабінеті, вже кінчав з паперовою волокітою, збирав речі, одягнув свою кожану курточку. Класна все таки виявилася курточка. А ти казав, що збирати на помийці речі це безумство. А я от одразу зрозумів, що вона як новенька, треба було лише добре випрати та підшити в декількох місцях. От який ідіот її вики…

- Не виляй, Степанович, за віскі уже заплачено, і заплачено забагато для вилянь, - роздратовано мовив Ілля, бачучи, що Крисолов чи то сп’янів і його понесло, чи то старанно хотів перевести тему.