Розділ 5: Шлях через забуття

План був божевільним, але в Ехо-Сіті лише божевілля мало шанси на успіх. Еліна тепер бачила місто як прозору схему, де пульсували магістралі даних. Вона знала: кожен їхній крок нагорі буде відстежений протягом секунд. Єдиний шлях — вниз, у кишки мегаполіса.

Вони спустилися в занедбані тунелі старого метро, які вже десятиліттями не бачили потягів. Тут стіни були вкриті товстим шаром технічного слизу, а повітря було настільки важким від вологи, що Маркусу було важко дихати. Для Еліни ж це був шлях найменшого опору.
— Тут проходять кабелі емоційного фону, — прошепотіла вона, торкаючись рукою масивної зв'язки дротів, що світилися ледь помітним фіолетовим світлом. — Корпорація збирає тут «надлишки» почуттів — страх, відчай, лють, — щоб вони не викликали заколотів у місті.
— І ми збираємося піти прямо по них? — Маркус перевірив свій пістолет. — Це як йти по оголеному нерву.
— Саме так. Вони не чекають нас тут, бо для звичайної людини такий рівень ментального шуму — це миттєве божевілля.

Поки вони просувалися вглиб, Майстер почав свою партію. У всьому Ехо-Сіті рекламні голограми раптом почали збоїти. Замість ідеальних облич моделей на гігантських екранах з’явилися тисячі очей — це був вірусний код Майстра, який імітував масову нейро-атаку на систему спостереження.
— Дрони відволіклися на «привидів» у верхніх секторах, — почувся тріскучий голос Майстра в навушнику Еліни. — Але у вас залишилося лише десять хвилин, перш ніж система перезавантажиться. Поспішайте.

Вони дійшли до масивних гермодверей, що відділяли тунелі від фундаменту Вежі «Mnemo-Tech». Еліна не стала шукати код. Вона просто приклала долоню до металу, і сріблясте сяйво з її очей перетекло в замок. Двері з важким стогоном відчинилися.
Всередині Вежі панувала інша реальність. Жодного бруду, жодного дощу. Білий мармур, скло і тиша, яка тиснула на вуха.
— Маркусе, дивись, — Еліна вказала вгору.
У центрі величезного атріуму висіло **Серце Мнемозини**. Це була гігантська сфера з чистого кришталю, всередині якої оберталися мільярди світлових ниток. Це була пам’ять усього міста, стиснута в один механізм.
— Вона прекрасна... і жахлива одночасно, — прошепотів Маркус.
Раптом світло в атріумі згасло, і лише Серце продовжувало пульсувати холодним світлом. Зі стелі спустилися десятки автоматичних турелей, націлених прямо на них.
— Ви прийшли повернути те, що вам не належить, — пролунав спокійний, владний голос через динаміки. — Але пам'ять — це не право, Еліно. Це тягар, який люди не здатні нести самостійно.
— Мій батько навчив мене інакше, — відповіла Еліна, роблячи крок вперед, ігноруючи лазерні приціли на своїх грудях. — Люди мають право на свій біль. Бо без болю вони не знають, що таке справжнє щастя.
Вона глянула на Маркуса.
— Тримай їх, скільки зможеш. Мені потрібно лише тридцять секунд контакту з Серцем.
Еліна кинулася до консолі управління, поки Маркус відкрив вогонь по турелях, створюючи для неї останній коридор можливостей.

Еліна поклала обидві долоні на холодну поверхню кришталевої сфери. Час уповільнився. Вона відчула, як її власна свідомість починає розчинятися, стаючи провідником для колосального об’єму даних.

​— Еліно, швидше! — крикнув Маркус, ховаючись за колоною від шквального вогню турелей. Його зброя перегрілася, а захисне поле байка, яке він використовував як щит, тріщало під ударами.

​— Я бачу їх усіх... — прошепотіла вона.

​Вона не просто натиснула «видалити» чи «переслати». Вона зламала самі стіни, що тримали спогади в полоні. В останній спалах сріблястого світла вона вклала все: запах півоній, голос матері, холод зради та тепло надії.

​«Згадуйте», — пролунало не в динаміках, а в головах кожного мешканця Ехо-Сіті