Розділ 4: Протокол «Випалена земля»

Тиша «Вулика» розірвалася не звуком, а ультразвуковим імпульсом. Кая відчула, як зуби заціпило від металевого присмаку — це працювали глушники нейро-зв’язку.
— Вони тут, — видихнула вона, вихоплюючи з-під термінала стару електромагнітну гвинтівку, яку тримала саме для такого випадку.
Стеля ангара здригнулася. Чотири фігури в матовій чорній броні, що поглинала світло, пробили скляний ліхтар даху і приземлилися майже безшумно. **«Стирачі»**. У них не було облич — лише дзеркальні забрала візорів, на яких відображався переляканий Маркус.
— Об'єкт «Архів» ідентифіковано. Чистильниця — статус «списано», — пролунав механічний голос лідера загону.
— Маркусе, за термінал! — крикнула Кая, відкриваючи вогонь. Синій розряд енергії врізався в щит першого Стирача, змусивши його відступити на крок. — Якщо вони заберуть тебе, вони отримають контроль над кожним спогадом у цьому місті!

Ангар перетворився на лабіринт із іскор та пари. Кая рухалася як тінь — її знання архітектури пам’яті допомагало їй прораховувати рухи ворогів так, ніби вони були рядками коду. Вона вибила опору зі старого стелажа, заваливши одного з солдатів важкими залізними контейнерами.
Маркус, замість того щоб ховатися, раптом схопився за голову і впав на коліна.
— Кає... вони намагаються зламати мене дистанційно! — його голос перетворився на крик. — Я бачу... я бачу все відразу!
З його очей почало витікати те саме сріблясте світло. Дані всередині нього ставали нестабільними через близькість Стирачів.

Кая підбігла до нього, відстрілюючись від решти загону. Один зі Стирачів уже підняв свою зброю, готуючись вистрілити в Маркуса паралізуючим зарядом.
— Маркусе, слухай мене! — вона схопила його за обличчя, змушуючи подивитися на себе. — Тобі треба відкрити доступ! Перелий частину архіву в мою нейро-мережу. Я не зможу битися і тримати це все в собі, але так вони не отримають повний код!
— Це спалить твої фільтри, Кає! Ти знову почнеш *відчувати*! — Маркус дивився на неї з болем.
— Мені набридло бути порожнечею, — прошепотіла вона. — Давай!
Він схопив її за руку. У момент контакту світ навколо Каї вибухнув мільйонами кольорів. Вона відчула смак перших півоній, холод дощу на щоках матері, гіркоту зради батька і... неймовірну, дику любов до життя, яку вона сама у себе вкрала.
Це не було просто завантаженням даних. Це було поверненням душі.
Її зіниці розширилися, ставши абсолютно чорними. Кая відчула, як її нейронні зв’язки розжарюються. Вона підняла руку, і замість гвинтівки використала свій нейро-шлем, підключений до термінала. Вона випустила зворотний імпульс — не фізичний, а ментальний.
Всі Стирачі в ангарі одночасно схопилися за голови. Їхні візори тріснули, коли Кая перевантажила їхні системи мільярдами терабайтів чужих емоцій, які вони не були навчені стримувати.
Солдати впали. У «Вулику» знову запала тиша, яку порушувало лише важке дихання Каї.
Вона стояла посеред руїн, а по її обличчю вперше за сім років текли справжні сльози.
— Я згадала... — прошепотіла вона, дивлячись на Маркуса. — Моє ім'я — Еліна.
 

Еліна (яка ще секунду тому була лише Каєю) похитнулася. Сльози на її щоках здавалися обпікаючими, але це було ніщо порівняно з вогнем, який охопив її мозок. Мільярди фрагментів чужих життів — чиїсь весілля, чиїсь останні слова, дитячий сміх і крики жаху — билися об стінки її черепа, наче розлючений океан об тонку скляну греблю.
— Еліно! — Маркус підхопив її якраз перед тим, як вона вдарилася об бетонну підлогу. — Тримайся, твоя нейро-мережа не витримує такого потоку!
Її очі закотилися, а по шкірі побігли ледь помітні блакитні іскри — ознака критичного перевантаження синапсів. Вона більше не могла розрізнити, де її власні спогади, а де вкрадений архів.
— До Майстра... — прохрипіла вона, стискаючи руку Маркуса. — Тільки він... знає архітектуру... моїх фільтрів.
Маркус практично на собі тягнув її через іржаві лабіринти «Вулика», туди, де в напівтемряві, серед куп старого заліза, мерехтіли тьмяні монітори Старого Майстра.
Коли вони увірвалися до його келії, Майстер навіть не повернувся. Його оптичні сенсори клацали, аналізуючи дані на екранах.
— Я чув шум зверху, — проскрипів він. — Ти порушила моє головне правило, Кає. Ти впустила світ у свою порожнечу.
— Вона вмирає, — відрізав Маркус, кладучи Еліну на старий операційний стіл. — Її фільтри згоріли. Архів розриває її розум.
Майстер нарешті обернувся. Його штучні очі сфокусувалися на дівчині.
— Вона не вмирає. Вона прокидається. Але цей процес занадто швидкий. Якщо ми не заземлимо цей потік, її мозок просто перетвориться на попіл через п’ять хвилин.
Майстер почав підключати до скронь Еліни важкі, старі кабелі, які виглядали як антикваріат, але працювали швидше за будь-які корпоративні порти.
— Мені потрібен твій доступ, хлопче, — кивнув він Маркусу. — Ти — сейф, вона — ключ. Ви маєте стати єдиним ланцюгом, щоб розподілити навантаження. Але попереджаю: ти побачиш усе, що бачить вона. Її біль стане твоїм.
Маркус мовчки простягнув руку. Майстер з’єднав їхні нейронні порти напряму.
Раптом світ зник. Маркус і Еліна опинилися в білому просторі — у «чистій зоні» її розуму. Навколо них вихором кружляли тисячі чорних і золотих сфер — спогади архіву.
— Тобі треба розсортувати їх, Еліно! — кричав Маркус, хоча навколо панувала тиша. — Знайди те, що належить тобі, і закріпи його! Все інше... ми маємо витіснити в глибинні шари.
Еліна побачила серед вихору малу скриньку. Вона була вкрита тріщинами, з яких виривалося сліпуче світло. Це було повідомлення від батька. Вона зрозуміла: стабілізація можлива лише якщо вона перестане опиратися болю.
— Я не буду їх витісняти, — сказала вона, і її голос у цьому білому просторі зазвучав як грім. — Я прийму їх усіх. Кожен вкрадений спогад. Я стану їхнім сховищем.