Розділ 3:Погоня в Неонових Джунглях

Позаду спалахнули сині прожектори переслідувачів. Кая міцно вчепилася в пояс Маркуса, відчуваючи, як вітер на швидкості намагається зірвати її з сидіння.

— Вниз! — крикнула вона йому у вухо. — У секторі «Омега» є сміттєві тунелі, там їхні радари сліпнуть від перешкод!

​Маркус спрямував байк у вузьку щілину між двома хмарочосами, де реклама синтетичної шкіри миготіла так часто, що викликала нудоту. Дрони-мисливці не відставали, випускаючи короткі імпульси, які вимикали вуличне освітлення за ними. Байк занесло на повороті, вони чиркнули металом по стіні, викресавши сніп іскор, і нарешті пірнули у чорну пащу вентиляційної шахти, що вела до самих підвалин міста.

Шум погоні стих, змінившись на ритмічне капання води та далеке гудіння старих генераторів. Вони опинилися на Рівні Нуль — у «Вулику». Тут повітря було таким густим від випарів, що неон здавався розмитими плямами бруду. Маркус припаркував понівечений байк біля іржавого ангара.

​— Ми тут у безпеці? — він важко дихав, знімаючи рукавички. Його дорогий вигляд тут здавався смертним вироком.

— Тільки до ранку, — відрізала Кая, витягаючи з кишені портативний накопичувач. — Ті, хто мене вчив, не люблять гостей із Вищого світу.

​Вона підійшла до старого термінала, який виглядав як купа металобрухту, але мав прямий доступ до підземних вузлів зв'язку. Її пальці, все ще забруднені маслом після польоту, швидко підключили накопичувач.

Процес дешифрування нарешті дійшов до 100%. На екрані з'явилася та сама срібна скринька, яку вона бачила в трансі. Вона клацнула, і замість сухого коду в динаміках пролунав тихий, втомлений голос її батька.

​«Каю... якщо ти це чуєш, значить, система дала збій, або ти виявилася сильнішою за мої фільтри. "Помилка 68" — це не збій. Це єдиний спосіб, яким я міг передати тобі ключі від Архіва пам'яті. У цій скриньці — не просто дані. Там справжні особистості тих, кого корпорація змусила тебе "почистити". Кожен спогад, який ти видаляла, я зберігав у Маркусі... він був моїм останнім сейфом».

​Кая різко повернулася до Маркуса. Він стояв у тіні, і його очі світилися дивним сріблястим світлом.

— Ти не клієнт... — прошепотіла вона. — Ти живий жорсткий диск.

— Я — твоя пам'ять, Кає, — тихо відповів він. — Все, що ти вважала стертим, живе в мені. Твоя мама, твій дім, твоє справжнє ім'я... Я тут, щоб повернути їх тобі. Але як тільки я це зроблю — «Mnemo-Tech» побачить нас обох на карті як одну велику ціль.

​Кая подивилася на свої руки. Вона роками створювала порожнечу, а тепер ця порожнеча почала заповнюватися образами, від яких дихати ставало боляче.