Розділ 1: Смерть кольору індиго

​Сім років тому Кая не знала запаху синтетичного озону. Вона знала запах справжніх півоній у саду свого батька — одного з останніх «архітекторів реальності», які ще вірили в живі квіти, а не в їхні цифрові проєкції. Її родина належала до «старої крові» Ехо-Сіті: тих, хто жив на найвищих рівнях, де сонце іноді пробивалося крізь смог.

​Але в цьому місті багатство — це лише мішень.

​Зрада прийшла не від ворогів, а від тих, кому вони довіряли ключі від свого дому. Корпорація «Mnemo-Tech» не просто поглинула активи її батька; вона вирішила стерти саму пам'ять про його опір. Того вечора, коли неон уперше здався їй не святковим, а хижим, Кая втратила все: дім, родину і право на власне ім'я.

​Вона опинилася в Нижньому місті — там, де дощ змиває залишки людської гідності в каналізацію.

​Кая стояла перед входом до «Вулика» — підпільної лабораторії, де переховувалися дисиденти нейро-технологій. Її руки тремтіли, але в очах застигла холодна рішучість. У неї було два варіанти: дозволити болю з’їсти себе зсередини або стати тією, хто контролює цей біль.

​— Ти хочеш забути їх? — запитав Старий Майстер, чиї очі були замінені на дешеві оптичні сенсори, що постійно клацали, наче комахи.

​— Ні, — відповіла вона, і це було останнє, що вона сказала зі справжньою пристрастю. — Я хочу навчитися вирізати біль так, щоб залишалася лише порожнеча. Порожнеча не болить. Порожнеча не зраджує.

​Старий Майстер не просто вчив її коду. Він вчив її «відчувати» нейронні зв'язки як нитки дорогої тканини.

— Ти маєш бути як тінь, — казав він, поки Кая годинами тренувалася на пошкоджених файлах пам’яті, знайдених на смітниках. — Хороший чистильник не залишає шрамів. Ти не видаляєш спогад — ти переконуєш мозок, що його ніколи не було.

​Першим її серйозним завданням було… вона сама.

​Це був тест на професійну придатність. Щоб стати «Чистильницею», вона мала провести процедуру на власній пам’яті. Вона сіла в те саме крісло, яке тепер стоїть у її квартирі, і власноруч підключила голки до своїх скронь.

​На моніторі пропливали образи: обличчя батька, запах півоній, смак дорогого вина, сміх... Вона бачила, як «Mnemo-Tech» знищує її світ. Вона мала вибір: залишити ці спогади і померти від відчаю, або «вирізати» їх, ставши ідеальним інструментом.

​Її пальці не здригнулися. Вона виділила сектори, відповідальні за емоційну прив’язаність, і натиснула Delete.

​Коли вона розплющила очі, світ став чіткішим, але холоднішим. Вона пам'ятала факти: «Мене звати Кая. Моїх батьків немає. Я працюю в Нижньому місті». Але вона більше не відчувала тепла від цих фактів. Вони були просто рядками коду.

​Вона встала з крісла, взяла свій нейро-шлем і вийшла в дощ. Тепер вона була частиною Ехо-Сіті — без минулого, без страху, без надії. Вона стала архітектором порожнечі.

​— Твоє перше замовлення чекає, — прохрипів Майстер.

​Кая кивнула. Вона була готова. Її першим клієнтом був чоловік, який хотів забути вбивство, яке сам же і вчинив. І Кая зробила це так чисто, що навіть Бог не зміг би знайти слідів цього гріха в його голові.

​Так почалася її кар'єра. Але глибоко всередині, у самому захищеному куточку її мозку, залишився один крихітний файл, який вона не змогла видалити. Файл без назви. Файл, який пульсував ледь помітним синім світлом, чекаючи на свій час.