III

— Радiсть у нас! Раїса сьогоднi в гостi завiтає!
— Рая — то велика радiсть. Дуже велика радiсть. Що їй потрiбно? Вчора ж бачилися. 
— Дурненький! Невже б оце людина, яка займає високу посаду, без поважної причини зайшла б до нас? Чує моє серце, про батька гарнi новини з'явилися. От Раєчка i вирiшила нам радiсну звiстку принести. Пам'ятаєш, адвокат говорив, що пiдпис пiдроблений? Ти ще гнiвaвся на нього, бо батько вперто доказував, що сам пiдписав угоду. Микола такий роззява... як i ти! Забув або переплутав щось.
— Я погоджуся, що я несерйозний i неуважний, але яким чином батько-роззява мiг займати посаду ректора протягом двадцяти рокiв? Це неможливо! Чому ти його принижуєш? 
— Я намагаюся знайти виправдання ганебного вчинку. Ти ж пам'ятаєш, яка зразкова сiм'я у нас була? Все добре було на роботi i вдома. Можливо, нарештi, доля повернеться до нас обличчям? Я, синку, до магазину — цукор закiнчився. Розiгрiй борщик сам. Вже великий, — мама сумно зiтхнула, — пора дружину в дiм вести.
— Дякую, мамусю. Пора пора порадую тебе не скоро я, чекатимеш ще довго, мамусенько моя, — я переспiвав Боярського, чим викликав посмiшку на маминому обличчi.

  Нiжний трепiт пройняв моє тiло. Я сiв на стiльчик, намагаючись зрозумiти, що ж вiдбувається? Коли пролунав дзвiнок, зрозумiв: прийшла Раїса. Забуваю про все, коли вона поряд. Треба ж, вiдчуваю кохану, навiть, на вiдстанi. Мурашки по тiлу...
— Привiт! Я до тебе, — Рая була в облягаючiй сiрiй сукнi i без дурнуватих бантикiв на головi. Невже позбулася того огидного дрес-коду, яким вперто нагадувала менi про ганебний вчинок двадцятирiчної давнини? Добрий знак. Невже пробачила?
— Привiт, проходь, — я почувався неймовiрно щасливим. Запросив кохану до столу. Сiв навпроти i втопився у Раїному обличчi, насолоджуючись жiночою красою. Пишнi вуста, зеленi променистi очi, довге доглянуте волосся... Зовсiм не схожа на сучасних модниць. Яскрава iндивiдуальнiсть. Люба. Кохана... 
 Рая ткнула вказiвним пальцем в кiнчик мого носа, поплескала долонями по моїм щокам i голосно розсмiялася, як колись в дитинствi. Я зiскочив зi стiльця i, як пiдлiток, накинувся на Раю зi своїми незграбними поцiлунками. 
— Тихо-тихо-тихо. Зупинися... Вже не смiшно i... не сумно. 
— Вибач, Раю. Не втримався. Запаморочили голову твiй запах i твоя неповторна краса. 
— Трiшки подорослiшав чи менi здалося? Молодець. Нi, Юрчику, я пожартувала, ти нiколи не дорослiшаєш. Тридцятирiчна дитина.
— Тридцятичотирирiчна, — виправив я.
— Тим паче, — голосно розсмiялася Рая.
 Моїй коханiй личив, навiть, регiт. Я бачив її з цигаркою i пiд градусом. Я, напевно, таки трохи збоченець, тому що Рая менi подобалася в будь-якому виглядi, тодi як iншi жiнки через дрiбницi викликали вiдразу, а невихованi красунi здавалися потворами. 
— Повечеряємо разом? Прогуляємося? — я мав слабку надiю на вiдновлення наших стосункiв, але Рая змiнила тон. Я вiдчув напруження i страх. На мене здивовано дивилася... жiнка при владi. Я мiг лише коритися. В менi ще тлiла слабка надiя на те, що Рая сама запропонує продовження наших вiдносин, але за мить я зрозумiв, що радiсть моя передчасна.
— Юрчику, те, що я скажу, не потрiбно розголошувати. Iснує велика ймовiрнiсть того, що я незабаром покину країну. Виїжджаю сама, без доньки. Лариса буде з мамою. Пiзнiше я їх заберу, але поки що мої кровиночки мешкатимуть тут. 
— Ти виходиш замiж? 
— Так, Юрчику. Ларису я перевела в твою школу. Прошу приглянути за нею. Одна справа, коли мати при владi, iнша — коли ти тут нiхто. Хвилююся за мою любу дiвчинку. Довго думала i вирiшила, що твоя школа — найкращий варiант. Мамина квартира поряд. А свою я вже продала.
— Ти сказала, що ще точно не знаєш, чи покинеш країну. Чому продала житло? До якої країни виїжджаєш? I головне... хто твiй обранець?
— Багато знатимеш, швидко постарiєш.
— Сама ж казала, що я й досi дитина. Отже, потрiбно дорослiшати. 
— Бувай, треба поспiшати. Пам'ятай про моє прохання, — незчувся, як постать найкращої в свiтi жiнки розтанула за дверима.
 Якою б старою чи хворою вона не була, я завжди кохатиму Раєчку. Але ж сказала, що покидає країну... Можливо, бiльше не зустрiнемося? Який же я дурень! Головне, що помирилися i я, нарештi, виявився потрiбним! 
— Пора пора порадуємось, любонько моя! Нiкуди не поїдеш, кажу тобi це я. Ла-ла ла-ла ла-ла... — я вiдставив сiльчик i спробував виконати найпростiшi рухи брейк-дансу. Нiчого з того не вийшло. Я засмучено глянув у люстерко, чим ще дужче зiпсував собi настрiй. Потрiбно негайно привести себе в форму! Що тi п'ять кiлограмiв, якi необхiдно скинути! Почну з ранкової пробiжки. Нiкуди не переїде Рая, окрiм моїх обiймiв!
— Сонечко, лялечка, цукерочка моя, — мурчав я собi пiд носа, коли увiйшла мама.
— Як шкода! Зустрiлася з нашою гостею бiля автомобiля поблизу зупинки... Мала надiю, що Рая з гарними новинами... Чому вона приходила, я так i не зрозумiла.
— Парасольку забула, — швидко викрутився я.
— У неї тих парасольок... — мама попленталася до спальнi читати черговий детектив. Iнакше не могла заспокоїтися. Вiдтодi, як татко потрапив за грати, мама перепробувала безлiч науковiих i ненаукових засобiв заспокоєння нервової системи. Користь приносило лише читання детективiв. Менi було дуже шкода маму. Лише вона одна з нашої родини нiколи не здавалася i впевнено трималася на плаву.