Розділ 61

Останні дні видалися настільки завантаженими, що я майже забула, що таке нормальний сон і їжа. Закоханість – штука виснажлива, а вже якщо згадати те, що сталося вчора в моїй кімнаті... Я засинала з дурною усмішкою на губах. Навіть ніяковість перед Дем'яном і наша важка розмова відійшли на другий план.

Уранці я збиралася до універу під тиху музику з динаміка. Ретельно вивела стрілки, вирівняла волосся і, одягнувши улюблену темну сукню з чорними колготками, попрямувала до виходу. Цієї миті на телефон прийшло повідомлення:

«Чекаю тебе на вулиці».

Я усміхнулася й додала ходу. Думала, Данило вирішив провести мене пішки, але, вийшовши за ворота, побачила його машину. Швидко озирнулася й залізла в салон. Не очікувала, що він наважиться приїхати просто до будинку, враховуючи, що вчора нас так епічно «спалили».

– Привіт, – я опустилася на переднє сидіння.

Данило засяяв і одразу ж потягнувся до мене за поцілунком. Він ніяк не міг зупинитися, ніби ми не бачилися вічність, а не кілька годин. Я сильніше втиснулася в нього, відповідаючи на пестощі, але потім усе ж неохоче відсторонилася і, глянувши в лобове скло, ледь не вилаялася.

– От малі...

Біля воріт завмерли Вадим із Денисом. Вони поглядали то на дорогу, то на нас, явно забавляючись побаченим. До приїзду їхнього водія залишалося пара хвилин, і вони вирішили не втрачати такого видовища: усміхалися й активно тицяли в наш бік пальцями.

– Облиш, поїхали, – Данило усміхнувся, зручніше перехоплюючи кермо. Він по-дружньому помахав хлопцям на знак вітання, і ми рушили.

– Вони ж усе здадуть батькам у подробицях, – заявила я.

– Ніби вони розкажуть щось нове. Твої й так усе знають. Ви говорили?

– Угу, – я шумно видихнула. – Я сказала, хто ти.

Данило на секунду стиснув щелепу, не відриваючи погляду від дороги.

– Усе нормально. Сподіваюся, – додала я. – Дем'ян хоче з тобою познайомитися особисто. Прийдеш завтра?

– Ого, – видихнув він. – Неочікувано.

– Ось і я тепер місця собі не знаходжу... Раптом щось піде не так?

– Постараюся не облажатися, – Данило на мить накрив мою долоню, що лежала на коліні, своєю рукою.

Я усміхнулася. Стало трохи спокійніше. Ми швидко докотили до універу й разом пішли на пару, яка сьогодні була спільною. Біля самих дверей аудиторії Данило раптом перехопив мою руку, сплітаючи наші пальці.

– Ось так одразу? – я трохи смикнулася від несподіванки.

– А що, у тебе тут коханець є? – підколов він. – Мені приховувати нічого. Ти моя.

Я не змогла стримати щасливої усмішки.

– Та я не проти. Просто незручно, я ж тільки-но з Костею розійшлася.

– Розійшлася ж, – відрізав Данило і потягнув мене до нашої звичної парти.

Раніше ми часто сиділи тут: колись він відпускав уїдливі жарти й знущався з мене, але тепер погані спогади стерлися. Було приємно, що він поруч. Ми вмостилися, і поки викладач розкладав папери, я шепнула:

– А як твої друзі поставилися до того, що ми тепер разом?

– Сказали, що все до цього і йшло, – тихо відповів він, присуваючись ближче. – Навіть не здивувалися.

– Я б у житті в таке не повірила...

– Ти просто не знала, що в мене в голові коїлося, – він загадково підморгнув мені.

– І що ж? – я тихо засміялася.

– Ти. Тільки ти.