Розділ 60

Усередині все палало від обурення та образи. Я, звісно, не думала слухатися Дем'яна з Алісою, але на душі було бридко. Хвилин за десять у двері постукали, і вони тут же відчинилися – я ж забула замкнутися.

Я поправила халат і сіла на край ліжка. До кімнати зайшов Дем'ян. Він мовчки пройшовся туди-сюди, а потім кинув на мене важкий, невдоволений погляд.

– Що означає «ти не наша родина»? – запитав він. – Ми тебе чимось не влаштовуємо як родина?

Я шумно видихнула. Здається, я й справді перегнула, тепер мені це довго пригадуватимуть.

– Я не хотіла... – вичавила я, дивлячись у підлогу. – Просто не так висловилася. Влаштовуєте, звісно. Я вам вдячна за все... що не кинули.

– Не починай, – Дем’ян втомлено закотив очі. – Ти чудово знаєш, що ти нам як донька, але все одно за кожної зручної нагоди любиш нагадати, що нерідна.

– Вибач. Наступного разу обійдуся без цього.

– Так, дуже прошу.

– Ну а що мені залишалося? – я схопилася, не в змозі всидіти на місці. – Я його кохаю! І не дозволю ось так...

– Він Варум.

– Так і я не Крижановська! Я з ним не воювала, – я нервово усміхнулася. Воювала, звісно, але не в таких масштабах, як вони, і Дем'яну про це знати було зовсім не обов'язково.

– Я просто за тебе хвилююся, – уже м'якше промовив він. – Раптом він вирішив тобою скористатися, щоб насолити нам?

– Він мене врятував тоді, я ж казала!

– Це могло бути підлаштовано.

– Ні, таке не підлаштуєш... Таке неможливо зіграти. Ти б бачив його очі в ту мить.

Дем'ян важко зітхнув, помовчав, а потім видав те, чого я аж ніяк не очікувала:

– Я хочу з ним познайомитися.

Я завмерла на місці.

– Навіщо?

– Поговорити. Подякувати.

Я насупилася й почала міряти кімнату кроками.

– Я боюся.

Дем'ян коротко усміхнувся.

– Слухай, нічого з твоїм хлопцем не станеться. Аліса, до речі, теж хотіла з ним познайомитися. Це вона запропонувала його покликати. Спочатку я був налаштований скептично, але... справедливо буде спочатку поспілкуватися, а вже потім робити висновки. Клич його. Завтра.

Я розгублено кивнула, до кінця не вірячи в те, що відбувається.

– Добре. Якщо ви так просите...

Дем'ян натягнуто усміхнувся й попрямував до дверей, але біля самого виходу повернувся:

– Ви там... обережніше. Розумієш?

Він вимовив це рівно, майже байдуже, але за цим ховалася така рідна батьківська турбота. Я ніяково усміхнулася. Зазвичай «дорослі» теми ми обговорювали з Алісою, а тут і Дем'ян не витримав – мабуть, всерйоз злякався, що я завагітнію від їхнього заклятого ворога.

Мені стало страшенно соромно за свої слова про «прийомну». Насправді я ніколи не вважала їх чужими. Я любила, цінувала й поважала їх більше за всіх на світі. Вони подарували мені чудове дитинство й зробили все, щоб я нічого не потребувала. Просто іноді мій довгий язик спрацьовує швидше за мозок.

У нашій родині так склалося, що Дем'ян завжди був до мене трохи ближчим. Аліса віддавала всю себе хлопцям – вони вимагали нескінченної уваги, і вона завжди була готова їх вислухати. Дем'ян же багато часу приділяв мені, щоб я, не дай боже, не відчула себе зайвою після народження молодших.

Вони були чудовими батьками. Так, вони страшенно розбалували Дениса й Вадима, через що ті ставали часом просто некерованими, але з ними все одно було весело. Я дійсно погарячкувала. Вони – моя справжня родина. І іншої мені не треба.