Розділ 59

У передпокої було тихо, світло не горіло. Я дочекалася, поки Данило натягне свої кросівки – він ніс їх у руках від самого балкона. Але навіть перед відходом він примудрився знову притягнути мене до себе для поцілунку.

– Нас побачать, – прошепотіла я, намагаючись відсторонитися, але він так пристрасно накрив мої губи своїми, що опиратися було понад мої сили.

– Доброї ночі, – підморгнув Данило і нарешті пішов.

Як він вибрався за ворота – не знаю, але якщо вже він якось потрапив усередину, то розбереться.

А на мене чекало найскладніше – порозумітися з Дем'яном. По суті, я не робила нічого кримінального, мені майже дев'ятнадцять, але почувалася я так, ніби мене впіймали на місці злочину.

Я зайшла на кухню. Дем'ян уже сидів за столом у домашньому одязі, перед ним диміла чашка чаю. Аліса перекладала печиво у велику тарілку.

– Не чула, як ви повернулися, – випалила я перше, що спало на думку.

– Ми так і зрозуміли, – нервово усміхнувся Дем'ян. – Вибач, забув, що ти вже зовсім доросла. Хлопець новий?

– Типу того, – я умостилася на стілець. – Це ж не проблема? Якщо не можна було приводити його в дім, вибачте... більше не буду.

– Та ні, все гаразд. Просто нам цікаво, хто він такий.

– Ми з одного універу, – я намагалася не дивитися їм в очі. Було так соромно, ніби я скоїла щось жахливе, хоча я просто вперше підпустила когось так близько. – І ми разом були в дитячому будинку.

Дем'ян кивнув, роблячи ковток чаю. Аліса присіла поруч, і в цю мить пролунало те саме запитання:

– Як його звати?

– Данило, – нерішуче відповіла я.

– А прізвище? Може, я його знаю?

Я важко ковтнула. Приховувати не було сенсу – рано чи пізно правда все одно випливла б. Я сподівалася, що зможу переконати їх не бути такими категоричними.

– Данило Варум.

Дем'ян поставив чашку так різко, що чай вихлюпнувся на стіл. Він ледь не випустив її з рук.

– Що? – його очі миттєво потемніли від люті.

– А що не так? – я схопилася зі стільця. – Так, у нього таке ж прізвище, як у ваших ворогів. Але він – не ворог! Він урятував мене, коли ті троє намагалися мене забрати, а ви кидаєтеся на кожного, у кого «не те» прізвище!

Дем'ян шумно видихнув і повернувся до Аліси.

– Повернуті на них усі, чи що? Спочатку одна, тепер інша... – він хитнув головою.

Я не одразу зрозуміла, що він мав на увазі, але потім дійшло – Аліса ж теж колись зв'язалася з кимось із цієї родини. Але відступати я не збиралася.

– Так, усе так! – викрикнула я. – І в нас із ним усе серйозно!

– Це я вже помітив, – невдоволено кинув Дем'ян, підводячись. – Так ось, це найжахливіша ідея з усіх можливих. Я категорично проти вашого спілкування.

– А мене не хвилює, чого хочеш ти! Меня хвилює те, що відчуваю я!

Я вже розвернулася, щоб піти, але його голос зупинив мене біля самого порога:

– Він може бути небезпечним для тебе.

– Ну ні, для мене він точно не небезпечний! – я різко обернулася.

– І не тільки для тебе, а й для всієї нашої родини.

– Ну, я ж не ваша родина! – рявкнула я, сама лякаючись своїх слів. – Я прийомна, чорт забирай!

З цими словами я грюкнула дверима й злетіла сходами до своєї кімнати. Там одразу впала на ліжко. Вечір, який починався так казково, закінчився жахливо. Але що б там не казав Дем'ян, я не збиралася відмовлятися від Данила. Тому що я... здається, дійсно його кохаю.