Розділ 58

Пояс від халата загубився десь на підлозі, та я й не намагалася його шукати. Коли Данило знову накрив мої губи своїми, я остаточно забула про все на світі. Я просто піддавалася його пориву, насолоджуючись кожним дотиком. Його руки ковзнули по моїх плечах, і він майже невагомо стягнув із мене халат. Я не пручалася. Здається, я хотіла цього так сильно, що страх відступив, залишивши тільки впевненість.

Цей хлопець діяв на мене дивним чином. Кожну секунду хотілося проводити поруч, торкатися його, відчувати тепло. І коли він уклав мене на ліжко, у голові не залишилося жодної зайвої думки. Тільки він і я.

– У мене... ще не було, – раптом прошепотіла я, дивлячись йому в очі.

Данило здивовано смикнув бровою. Здається, він не очікував такого зізнання. Та я й сама від себе не очікувала, але з Костею в нас усе було занадто «правильно» й неспішно, а тут я розуміла, що мені потрібно більше.

– Окей, – Данило якось розгублено, але ніжно усміхнувся. – Буду обережнішим.

Я помітила, як його руки почали злегка тремтіти – він теж хвилювався, хоч і намагався здаватися впевненим. Він покривав мою шкіру поцілунками, притискав до себе так дбайливо, ніби я була найбільшою цінністю в його житті.

Усе відбувалося неспішно. Данило контролював кожен рух, був чуйним, і мені неймовірно подобалося те, що між нами відбувалося. Ми стали не просто ближчими – ми стали одним цілим. Не хотілося думати про майбутнє, існувало тільки це «зараз», у якому ми не могли насититися один одним. Я довіряла йому кожною клітинкою свого тіла.

Це було круто, яскраво й саме з тією людиною, яка була потрібна.

Коли все закінчилося й Данило, важко дихаючи, повалився поруч, він раптом тихо вимовив:

– До речі... у мене це теж перший раз.

Він зніяковіло закусив губу, дивлячись у стелю.

– А? – я різко повернула до нього голову. – Та ну, не вірю!

– Тоді вважатиму це за комплімент, – задоволено заявив він. – Серйозно, я якось раніше взагалі мало дівчатами цікавився. А потім з'явилася ти. Здається, я просто на тебе чекав.

У мене на мить зникла здатність говорити. Я знала, що він не бабій, але Данило був настільки привабливим, що дівчата велися на нього дуже сильно. А тут таке...

– Складно повірити, – розгубилася я. – Ти здавався таким досвідченим.

– У мене руки тремтіли, Варю, – зізнався він з усмішкою. – Сподіваюся, наступного разу я поводитимуся впевненіше.

– Ну, тоді і я теж, – усміхнулася я у відповідь.

Данило знову притягнув мене до себе для поцілунку. Було так приємно усвідомлювати, що ми один в одного перші. У цьому був якийсь особливий сенс, обіцянка чогось тривалого й важливого.

– Не знаю, коли мої повернуться, – я неохоче піднялася й потягнулася за халатом. – Треба про всяк випадок одягнутися.

– Так, звісно, – Данило теж підвівся. – Сподіваюся, мені не доведеться в паніці стрибати в шафу?

– І я на це дуже сподіваюся.

Данило якраз натягнув штани й взяв футболку, коли ми не витримали й одночасно приснули від сміху – обстановка була і романтичною, і трохи комічною. І саме цієї миті ми пропустили стукіт.

Двері відчинилися, і до кімнати зайшов Дем'ян. Він завмер на порозі, переводячи погляд із мене в наспіх накинутому халаті на Данила, який якраз просував голову в горловину футболки. Повисла важка пауза.

– Вечір добрий, – розгублено промовив Дем'ян і знову подивився на мене. – Гаразд. Потім поговоримо.

Він так само швидко прикрив двері й пішов. Я відчула, як фарба заливає обличчя до самих кінчиків вух.

– Чорт... як же незручно, – видихнула я.

Данило теж не одразу знайшовся, що сказати.

– Мені варто спуститися й познайомитися з ним?

– Не зараз. Тобі краще піти. Поговоримо пізніше.

– Ну добре, – неохоче кивнув Данило. – Але якщо що – пиши. Я не хочу, щоб він думав, ніби це просто інтрижка. Я готовий із ними познайомитися по-нормальному.

– Це поки він не дізнається твоє прізвище... – нагадала я.

Данило насупився – цей факт його явно гнітив.

– Значить, нам тим паче треба буде все обговорити. Іншим разом, коли це буде доречно.

Він знову притягнув мене до себе, цілуючи так, що в мене знову підгиналися коліна. Я міцно обняла його, не бажаючи відпускати.

– Не хочу йти, – зізнався Данило, дивлячись мені в очі. – Уже сумую.

Я усміхнулася. Він виглядав таким щирим... Тепер я точно знала, що йому можна вірити.

– Ще побачимося, – пообіцяла я. – А тепер іди. Я тебе проведу.