Розділ 56

– Якого біса ти тут робиш?! – пискнула я, відчиняючи балконні двері.

Данило у чорному худі з накинутим каптуром спритно перемахнув через поручні й опинився переді мною. Я встигла помітити, що в зубах він стискав маленький букет синіх квітів – я навіть назв таких не знала, щось по-справжньому рідкісне й красиве. Він одразу перехопив їх рукою, розправив і простягнув мені:

– Це тобі.

– Дякую, – я мимоволі усміхнулася, приймаючи подарунок. – Ну, проходь уже.

Данило зайшов усередину й біля порога балкона стягнув кросівки. У мене в голові роїлася купа запитань.

– Міг би просто написати, я б вийшла й відчинила двері... А якби хтось був удома? А ти сюди заліз, як грабіжник...

– Але ж нікого немає, я правильно розумію? – він хитро підморгнув мені.

– Немає, – видихнула я.

Серце забилося частіше. Здається, я почала думати зовсім не про те, про що слід, але усвідомлення того, що ми в будинку одні, паморочило голову. З кожною нашою зустріччю стримуватися ставало все складніше.

– І взагалі, звідки ти дізнався, що я одна? – я підозріло схрестила руки на грудях.

– Та так, чисто випадково, – Данило по-господарськи пройшовся кімнатою, оглядаючись.

– Ну звісно, випадково...

– Саме так. От і подумав, що тобі буде нудно. Вирішив, відволікти тебе.

– Ну, відволікай, – я покрутила квіти в руках. – Треба тільки їх у воду поставити.

На полиці я відшукала маленьку витончену вазочку – якраз під розмір букета. Швидко вискочила у ванну, набрала води й повернулася. Поставила їх на стіл біля вікна – на тлі темного неба вони виглядали просто чарівно, я навіть замилувалася. Костя дарував мені квіти пару разів, але ті букети були якимись нудними, а ці... Я взагалі не очікувала, що Данило здатний на такі жести.

Коли я обернулася, Данило уже стояв упритул до мене. Він м'яко взяв мене за підборіддя, змушуючи підняти голову, і на мить накрив мої губи своїми.

– Я сумував.

– Ти ж мене ненавидів, – прошепотіла я в перерві між поцілунками.

– Я й тоді за тобою сумував, – видихнув він.

Поцілунок був ніжним, обережним, майже невагомим. Ми ніби смакували кожну мить, боячись сполохати почуття, що нахлинули. Нарешті я трохи відсторонилася.

– Здається, ти казав, що не будеш мене цілувати, поки я невільна.

– А ти що, знову встигла когось знайти? – він іронічно вигнув брову й усміхнувся.

– Ні...

– З Костиком же все скінчено.

– Ти вже все знаєш, – пирхнула я, дивуючись його обізнаності.

– Знаю, – Данило знову ледь торкнувся моїх губ. – І не міг пройти повз, поки твоє серце вільне. Хоча воно вже зайняте, я правий? Мною.

– Уже все за мене вирішив? – я не стримала сміху.

– Вирішив, – він торкнувся своїм носом мого.

Наші губи були так близько, що я відчувала його подих, але він не поспішав продовжувати. Знущався, розтягував задоволення, змушуючи мене саму тягнутися до нього.

– Тільки не кажи, що ти проти, – Данило трохи відсторонився й серйозно подивився мені в очі. – І не кажи, що це не взаємно. Тому що в мене від тебе остаточно зносить дах. Я з розуму сходжу, коли тебе немає поруч.

Усередині мене все спалахувало. Я відчувала те саме, і приховувати це далі не було сенсу.

– Це... взаємно.