Розділ 52

Ми вийшли з квартири й попрямували до машини. Коли Данило рушив із місця, залишки страху остаточно вивітрилися. Я ж погодилася поїхати з ним, бажаючи перевірити його, переконатися, що все не так жахливо, як малює моя уява. І я не прогадала: усе виявилося навіть краще, ніж я припускала.

Данило і справді не тиснув на мене і, що важливіше, прислухався. Він не хотів квапити події, і варто було мені сказати, що я хочу додому, як він без зайвих запитань повіз мене назад. Здається, моя недовіра, що збиралася роками, повільно, але впевнено танула.

– Про що замислилася? – раптом запитав він, не відриваючи погляду від дороги.

– Про те, що ми, виявляється, можемо нормально спілкуватися, – чесно зізналася я. – Мені від самого початку хотілося поговорити з тобою серйозно. І нарешті це сталося.

– Так... усьому свій час.

Ми зупинилися біля мого будинку, трохи осторонь, на узбіччі. Я розстебнула ремінь безпеки й повернулася до нього.

– Дякую, що поводився адекватно, – усміхнулася я. – Це було несподівано.

– Мені просто не дозволили втратити контроль остаточно, – Данило хитро примружився.

– Твої друзі завадили?

– Ні. Ти завадила, коли сказала «не поспішати».

Я відчула, як до щік прилив жар. Ледь помітно усміхнувшись, я опустила очі, розуміючи, що час іти.

– Піду?

– Поцілуй мене, – раптом тихо попросив Данило.

Я розгубилася. Дивилася на нього, не знаючи, що відповісти, а потім усвідомила, що слова не потрібні. Я сама потягнулася до нього.

Данило миттєво перехопив ініціативу: обережно обхопив мою голову долонями й поцілував. Дбайливо, майже ніжно... Я піддалася, притискаючись до нього сильніше, відчуваючи, як серце ось-ось вистрибне з грудей, а метелики в животі розлітаються по всьому тілу.

Я перша відсторонилася, важко дихаючи.

– Побачимося.

Вискочивши з машини, я рушила до воріт. Сховавшись у дворі, я вже не могла стримувати щасливу усмішку. Я справді закохалася. Занадто сильно й несподівано. Це було найкраще, що зі мною траплялося за довгий час.

– Ти чого така задоволена? – пролунав голос Вадима.

Брат сидів в альтанці, ліниво підкидаючи м'яч. Я його навіть не одразу помітила.

– Та так... оцінку хорошу отримала, – випалила я перше, що спало на думку.

– Вона просто закохалася, – авторитетно заявив Денис, виходячи з будинку зі склянкою води. Двері за собою він, як зазвичай, зачинити забув.

Які ж спостережливі! Нічого від них не приховаєш.

– Я на вас подивлюся за пару років, – пирхнула я.

– Навіщо за пару? Уже на Дениса подивися: він Марині два рази рюкзак додому тягнув, – здав брата Вадим, вихоплюючи в нього склянку.

– Стукач, мовчи! – крикнув Денис.

Я не витримала й засміялася. Здається, вони здавали не лише мене, а й один одного. Що ж, так чесніше. Потім я з удаваною серйозністю подивилася на Дениса:

– Ну а що, Марині пощастило. За нею такий кавалер бігає!

– Це хороше слово? – насупився Вадим, обтрушуючи штани від реп'яха, що причепився.

– Чудове, – підкреслила я.

– Твій Данило теж кавалер? – уточнив Денис.

Я прикусила губу. Він же ще не мій, та й той поцілунок офіційно нічого не означав... І все ж таки я кивнула. Нехай іноді він поводиться як придурок, але в ньому прокидалося щось галантне. Особливо коли він тримав руки при собі.

Я не стала більше затримуватися й пішла в будинок. Мені терміново потрібно було побути на самоті й усе обдумати.