Розділ 51

Ноги тремтіли від страху, побачивши всю трійцю в зборі. Судячи з того, як Руслан переглядався з Артемом, у їхніх головах уже зрів якийсь план. Хоча з їхніх ошелешених облич стало зрозуміло: вони й гадки не мали, що застануть мене тут.

– Що ж ти не сказав нічого? – Руслан повернувся до господаря квартири.

– Я вас, взагалі-то, не кликав, – насупився Данило. Він підійшов до Руслана і щось шепнув йому на вухо, але я розчула: – Ми тут з моєю дівчиною Варею вирішили провести час разом. А ви влізли.

– Ми якраз вчасно, – вставив Артем, роблячи крок до кімнати.

– Ні. Варю ми більше не чіпаємо, – відрізав Данило, поклавши руку Артему за плече. – Вона своя, а своїх ми тільки захищаємо. Зрозуміло?

Він стиснув плече друга так сильно, що тому явно стало моторошно.

– Та ясно! – Артем роздратовано відсторонився. – Ми просто посидіти в тебе хотіли.

– Іншим разом. Вам час, – Данило кинув на мене схвильований погляд.

Здається, по моєму обличчю він усе зрозумів – на ньому великими літерами було написано, як мені страшно.

– Гаразд, ходімо, – невдоволено буркнув Артем, і вони нарешті рушили до виходу.

Коли за ними зачинилися двері, Данило одразу ж повернувся до мене.

– Ти чого? – він обережно взяв мене за плечі. – Ти аж тремтиш уся.

– Я злякалася, – я не стрималася й схлипнула.

Данило раптом притиснув мене до себе.

– Вибач. Я правда не знав, що вони прийдуть, ще й увірвуться ось так.

– Я думала, це твій план... Знову якась пастка.

– Ні, звісно, – він розгублено відсторонився й заглянув мені в очі. – У мене й у думках такого не було.

– Напевно... я вже не знаю, що й думати.

Данило відвів погляд. Він розумів, що попри все, що між нами іскрило, я не могла довіритися йому до кінця. Його це зачепило, хоча він і намагався зберегти незворушний вигляд.

– Мабуть, дурна була ідея кликати тебе сюди, – підсумував він. – Тут ти не почуваєшся в безпеці. Що ж, тоді наступного разу в гості прийду я.

– Що? – я нервово усміхнулася. – Ще чого захотів!

– А що... там тобі буде спокійніше. Так що чекай, наступного разу йдемо до тебе.

– Не буде наступного разу.

– Буде. Але тільки після того, як ти порішаєш питання зі своїм Костиком.

– З чого ти взяв, що я взагалі буду щось рішати?

Данило знову скоротив відстань, м'яко обхопив мою потилицю й потягнув на себе. Наші губи опинилися на відстані міліметра. Я завмерла, заплющивши очі в очікуванні, але він лише дразливо потерся носом об мій ніс, не поспішаючи заходити далі. Знущався.

– Тому що інакше я не зможу тебе цілувати, – видихнув він. – Ти ж фактично не моя. Хоч я й вважаю інакше.

Я відсторонилася. Бляха, а він же правий – це все неправильно. Події мчали занадто швидко. Я була не готова ні розлучатися з Костею ось так одразу, ні будувати щось серйозне з Данилом. Мені потрібен був час.

– Тоді візьмемо паузу, – заявила я. – Мені треба подумати.

– Подумай, – посміхнувся Данило. – Але май на увазі: мене ніщо не зупинить. Я просто вирішив нагадати, щоб тобі не було ніяково перед собою. Але твій Костик цілком може посунутися й звалити...

Я усміхнулася його самовпевненості.

– Не знаю. Це все одно якось... брудно. Я не хотіла його обманювати.

– Роби те, що хочеш ти. А не те, що зручно йому.

Я заметушилася, намагаючись упоратися з хвилюванням.

– Мені треба додому.

– Поїхали, відвезу.

Данило запропонував це так просто, не намагаючись мене втримати чи переконати, що я вперше відчула себе з ним по-справжньому захищеною. Ніхто не збирався мене тут замикати. Я кивнула, і ми почали збиратися.