Розділ 50

– Так, гаразд, – я відчула, як щоки знову заливає рум'янець. – Давай повернемося до нормальних розмов. Якщо вже ти, виявляється, вмієш бути адекватним... Навіщо ви взагалі за мною бігали тоді?

Данило допив свою каву, підвівся й почав міряти кімнату кроками. Я мовчки спостерігала за ним, чекаючи на чесну відповідь.

– Ну, вважай, що в нас такі дивні способи привертати увагу, – усміхнувся він.

– Мені було по-справжньому страшно.

Він різко зупинився й подивився мені в очі. У його погляді промайнуло щось схоже на щире каяття.

– Вибач. Можливо, ми саме цього й домагалися, але зараз я розумію, наскільки це була дурна витівка. Проте я б ніколи не дозволив їм зробити тобі щось погане.

– Не дозволив би, але легше мені від цього не ставало, – пирхнула я і теж підвелася, підійшовши до вікна. – А що змінилося тепер?

– Я зрозумів, що до тебе можна підступитися інакше. Раніше мені здавалося, що я тебе недолюблюю... а все виявилося навпаки.

– Уже краще б ти мене просто за косички смикав, – пробурмотіла я.

– Тепер і я це зрозумів, – Данило зробив пару кроків у мій бік.

Я інстинктивно позадкувала, хоча, дивлячись у його очі, розуміла: я чекаю на продовження не менше за нього. Тривога від того, що ми тут зовсім одні й нам ніхто не завадить, змішувалася з якимось забороненим захватом. Я до тремтіння боялася того, що може статися «після»...

– Зате ніщо не заважає нам почати все заново, – Данило зробив ще крок і втиснув мене в стіну.

– Заново? – повторила я осілим голосом. – Це зовсім не схоже на «заново»...

– Та начхати, – видихнув він і накрив мої губи своїми.

Земля пішла з-під ніг. Я ледь устояла, і Данило, відчувши мою слабкість, підхопив мене під стегна й одним рухом посадив на підвіконня. Я обняла його за шию, відповідаючи на поцілунок, остаточно втрачаючи зв'язок із реальністю.

Повітря між нами здавалося розпеченим, я притискала його до себе все сильніше, не в змозі зупинитися. Мені було мало. У голові била тривожна думка, яку я все ж таки змусила себе озвучити:

– Ми ж не зайдемо занадто далеко? – шепнула я йому в губи.

– Не зайдемо, – пообіцяв Данило, знову впиваючись у мій рот поцілунком.

Легко було сказати, але так важко зробити. Мозок буквально плавився від його наполегливості, я вже майже не контролювала себе. Але Данило тримав слово – він не переходив межу, здається, насолоджуючись самим фактом того, що я нарешті належу йому в цю хвилину.

Раптовий різкий дзвінок у двері змусив нас здригнутися. Ми не одразу усвідомили цей звук, а коли зрозуміли – неохоче відсторонилися один від одного.

– Та що ж таке... – вилаявся Данило, важко дихаючи.

– Ти на когось чекав? – я миттєво напружилася, поправляючи зім'яту сукню.

– Ні. Піду гляну, кого там принесло.

Жах крижаною хвилею обдав мене. Я тут же підхопила рюкзак, готова в будь-який момент бігти. Раптом хтось простежив за мною? Чи в Данила проблеми? З передпокою почулися нервові голоси.

– Стій, я тобі кажу! – гримнув Данило, але було пізно.

Наступної секунди до кімнати безцеремонно заглянув Руслан, і його очі хижо спалахнули, коли він побачив мене. Слідом до вітальні ввалився Артем. Вони втрьох... і я одна в замкненій квартирі. Чорт.

У голові пульсувала тільки одна думка: це чергова підстава, а я, як остання дурепа, сама прийшла їм до рук.