Розділ 49

Ми зупинилися біля п'ятиповерхівки, яка виглядала зовсім новенькою: сучасні відкриті балкони, охайні клумби біля під'їздів, зручні лавочки. Навпроти розкинувся яскравий дитячий майданчик. Ми вийшли з машини, і я рушила слідом за Данилом. Він притримав важкі двері під'їзду, пропускаючи мене вперед.

Трохи підбираючи поділ сукні, я піднялася на перший поверх. Данило клацнув замком і завів мене всередину.

– Ну, якось так, – розвів він руками.

Передпокій був невеликим, але з чудовим свіжим ремонтом і новими меблями. Ми роззулися й одразу пройшли до вітальні. Якщо я правильно зрозуміла, у квартирі було дві кімнати, але зазирати в інші не стали. Вітальня була витримана в приємних темних тонах: великий сірий диван, телевізор, а на кавовому столику лежало кілька книжок англійською. Здається, якась фантастика.

– Прикольно, – видихнула я, ставлячи стаканчики з кавою та пакет із пончиками на стіл. – Мабуть, це круто – жити самому.

– Не знаю, – усміхнувся Данило. – Але вже точно краще, ніж у дитячому будинку, де в кімнаті по десять людей.

– Ну так, – я винувато опустила очі, а потім раптом спохопилася: – Стоп... а давно тобі залишили цю квартиру? Твій дідусь... він живий?

– Ні, уже пару років як ні, – коротко кинув він.

– Ви не були близькими? – я присіла на край дивана.

– Взагалі не спілкувалися. Я був сам, а коли настав час випускатися з “тюрми” в нікуди, об'явився його юрист. Тоді я й дізнався, що мені перепав такий спадок. А разом із ним – і купа проблем.

– У тебе хочуть усе відібрати? – я мимоволі занервувала.

Данило усівся на диван і взяв свою каву, а другу підсунув мені.

– Не все. Тільки частку в бізнесі, який і так, вважай, загнувся. Ним займалися зовсім інші люди... не найчесніші. Вони думали, що моя частина акцій якось їм допоможе, бо справи йшли казна-як. Ця частка дісталася мені дуже давно, я тоді ще дитиною був, тому вона така цінна. В принципі, мені цей бізнес не потрібен – хай викуповують. Хочу почати все заново, без помилок родичів.

– Мені здається, це правильно, – кивнула я, роблячи ковток кави. – Якщо воно приносить самі лише проблеми, то навіщо воно тобі...

Кава була неймовірною. Данило ненадовго вийшов і повернувся із серветками.

– Тепер можна й поїсти, – заявив він, відкриваючи пакет.

Я усміхнулася й узяла пончик із рожевою глазур'ю, прикрашений дрібним маршмелоу. Усередині виявилася ніжна начинка. Ми замовкли на кілька хвилин – було занадто смачно, щоб відволікатися на розмови.

– Що там Костик? – раптом вишкірився Данило, хитро поглядаючи на мене.

– Ну от, ти сам про нього пам'ятаєш і все одно кличеш мене в гості, – зазначила я.

– Так ми ж просто розмовляємо. Це ж не заборонено?

– Чудово, – видала я, намагаючись змінити тему. – А де твої відбиті дружки?

– У Руслана завал, довелося на заочне перевестися. А Артем... у нього свої справи. До речі, це ж твій колишній, якщо я правильно зрозумів. Чому розійшлися?

– А він сам не розповідав? – невдоволено запитала я. – Напевно, в усіх подробицях ділився тим, чого хотів і чого так і не отримав.

Данило кивнув із якоюсь дивною насолодою, на його губах грала легка усмішка.

– Просто ти створена не для нього, там би нічого не допомогло, – упевнено заявив він.

– А для кого тоді?

– Для мене.

Я подавилася й уп'ялася в нього невдоволеним поглядом.

– Вічно в тебе ці дурнуваті підколи...

– Я серйозний як ніколи. Невже тебе зовсім до мене не тягне? Хочеш сказати, що не думаєш про мене вечорами?

«Думаю. Кожну кляту хвилину», – промайнуло в голові, але вголос я сказала інше:

– Ти забагато на себе береш. Наче в мене своїх справ немає, окрім як про тебе думати.

– Хіба? – Данило іронічно смикнув бровою. – От я про тебе думаю постійно. Ти просто не виходиш у мене з голови.

– Твої проблеми, – усміхнулася я, доїдаючи пончик і витираючи губи серветкою.

– Тепер уже й твої теж, – його очі блиснули так, ніби він уже все за нас вирішив.