Розділ 48

Спілкування з Костею останнім часом зовсім зійшло нанівець. Можливо, тому, що я сама перестала писати й шукати зустрічей. Тоді ж я зробила неприємне відкриття: якщо не проявляти ініціативу першою, він теж майже не з'являється.

Втім, мені й не хотілося. Я намагалася побути наодинці з собою і все обдумати, але думки про Костю просто вивітрилися з голови – там міцно влаштувався Данило.

Малі вже будували теорії про наші «стосунки», а я сама ніяк не могла в собі розібратися. Я не була впевнена, що мені потрібен такий хлопець, але водночас у моменти його присутності мені ставало важко дихати.

Я наївно сподівалася, що якщо буду уникати Данила, то це почуття минеться саме собою. На перервах я зайвий раз не виходила з аудиторії, а на парах завжди сиділа поруч із Настею. Данила я бачила в коридорах кілька разів, але до мене він, на щастя, не підходив. Мабуть, відчував, що мені потрібен час.

За кілька днів такого «ігнору» я вийшла з універу, на ходу поправляючи рюкзак. Я дивилася під ноги, аж поки просто переді мною не загальмувала машина.

– Поїхали, – з відчиненого вікна висунувся Данило.

Я насупилася й озирнулася довкола. Взагалі-то я вже цілком могла ходити пішки: Дем'ян розібрався з викрадачами, і щойно небезпека минула, я одразу ж відмовилася від водія. А тут Данило...

– Звідки машина? – я підійшла ближче.

– Моя. Сідай.

Дідько... Я розуміла, що, швидше за все, пошкодую про це, але ноги самі понесли мене до дверей. Я вмостилася на переднє сидіння, і Данило одразу рушив із місця. У салоні приємно пахло його парфумами, тихо грав якийсь старий рок. Він навіть не запитав, куди мені треба, але їхали ми явно не до мого будинку – він упевнено звернув в інший бік.

– Я не там живу, – зауважила я.

– Зате я – там, – усміхнувся Данило.

– Я не погоджувалася їхати до тебе.

– Але ти красномовно змовчала. Каву будеш? Тут неподалік варять чудову, я завжди там беру.

– А... – я трохи розгубилася. – Ну, давай. У тебе вдома, типу, кави немає?

– Такої – немає, – він загальмував біля узбіччя. – Сподіваюся, ти не втечеш, поки я ходжу?

– Дивлячись навіщо ти везеш мене до себе.

– Обіцяю сьогодні сильно не чіплятися, – він на мить приклав руку до серця й вийшов із машини.

Я усміхнулася. Пульс скажено калатав у скронях, але я чомусь повірила йому. Повірила, що якщо твердо скажу «ні», він почує. Хоча, знаючи, як Данило на мене впливає... достатньо кількох дотиків, і я сама не зможу його відштовхнути. Головне, щоб він про це не здогадався.

Про всяк випадок я все ж таки скинула Алісі назву району, де живе Данило, і написала, що затримаюся в одногрупника. Якщо що – Дем'ян знайде його за лічені хвилини. Не те щоб я зовсім не довіряла... Хоча так, із довірою в мене все ще були проблеми.

Данило повернувся хвилин за п'ять. В одній руці він ніс підставку з двома стаканчиками, аромат кави від яких миттєво заповнив салон. В іншій – паперовий пакет, який він протягнув мені.

– Тримай. І це теж, – він передав мені підставку. – За пару хвилин будемо на місці.

Я зазирнула в пакет – там були свіжі пончики. Я важко ковтнула, раптом усвідомивши, наскільки сильно зголодніла.

– Ти не договорив, – раптом згадала я. – Твоя машина...

– Так, якраз на права здав і купив, – усміхнувся він. – Зручно. Можу тепер викрадати тебе просто від універу й везти до себе, і ніхто мене не зупинить.

Я лише пирхнула. Хотіла було нагадати йому, що це взагалі-то ненормально, що ми їдемо до нього додому і в мене є хлопець. А потім до мене дійшло: це не Данило, це я сама про таке забула...