Розділ 47

– Це ще пощастило, що все нормально закінчилося! А якби ні?! – Дем'ян підвищив голос, і на кухні вмить стало тихо. – Щоб я такого більше не бачив. Якщо хочете затриматися – попереджайте мене, маму, Варю, водія... та кого завгодно! Ви ж просто збігли по-тихому, нічого не сказавши.

Вечеря видалася напруженою. Стіл був накритий розкішно: запечена курка, кілька видів салатів, макарони... Але апетиту не було, шматок у горло не ліз. Дем'ян палав від люті, коли дізнався, що малеча втекла від водія заради гірок, та ще й вимкнула свої браслети, щоб їх не знайшли за геолокацією. Я й сама перенервувала, тож чудово розуміла його почуття.

– Ну, тату, – протягнув Вадим, колупаючись виделкою в тарілці. – Усе ж добре. Нас Данило, хлопець Варі, привів.

Я ледь виделку не зігнула від несподіванки. Боже, їм би роти заклеїти, щоб мовчали! Аліса лише тихо усміхнулася, а Дем'ян на мить розгубився. Він знав, що в мене є якесь особисте життя, але ніколи в нього не вникав – волів передавати всі свої батьківські застереження через Алісу. Мене зворушувала така підтримка: вони хвилювалися, але намагалися не переходити межу.

– Давайте ви не будете один на одного доносити, – раптом осадив малих Дем'ян. – Варя вже доросла, ми їй довіряємо.

– Ага, дуже доросла! А той Данило її до себе додому кликав! – зазначив Денис.

– Ти в мене зараз договоришся! – я сіпнулася, натягнувши нервову усмішку. – Не було нічого такого, це він так жартував. Чи ви підслуховували?!

Хлопці перезирнулися, і за їхніми винуватими пиками я все зрозуміла. Звісно, підслуховували! Вдали, що пішли в будинок, а самі причаїлися десь за парканом. Ніде від них спокою немає.

Мені раптом стало так неприємно, що я відклала прибори. Губи затремтіли, я опустила очі, не бажаючи на них дивитися. Я їх любила, справді, але іноді вони просто виснажували своєю безпардонністю. Наче навмисно робили боляче, а я вже не знала, як змусити їх відчепитися. Іноді ми чудово ладнали, але в такі миті вони явно переходили межу.

Здається, зміну в моєму настрої помітили всі. Хлопці замовкли, перестали їсти й синхронно піднялися з-за столу.

– Ну добре, Варю, вибач, – видав Вадим і раптом опустився переді мною на коліна.

– І мені вибач, – додав Денис, присідаючи поруч. – Це була моя ідея. Безглузда, визнаю. Ми хотіли підколоти й не розрахували.

– Ви просто нестерпні, – буркнула я з удаваною грубістю, схрещуючи руки на грудях. – Не хочу з вами розмовляти.

– Ми більше не будемо тебе здавати! – пообіцяв Денис. – І шантажувати не будемо. Хочеш, два торти тобі купимо? І ляльку...

– Дурень, вона вже не грається в ляльки, – шикнув на брата Вадим. – Ми можемо тобі косметику купити. Або сукню! Щоб ти на побачення зі своїм Данилом пішла.

Тут уже Дем'ян не витримав і коротко посміхнувся. Аліса теж розсміялася, а слідом за ними, як не намагалася триматися, пирснула і я. Але я все ще намагалася вдавати образу, поглядаючи на них із недовірою.

– Дві сукні, подумай! Найяскравіші! – повторив Вадим.

– Ти що, яскраві – це для дівчаток, вона ж уже давно не дівчинка!

Дем'ян подавився водою, і Алісі довелося поплескати його по спині. Сама я почервоніла. Ну, це ще як подивитися...

– Так, годі, бо ви зараз наговорите зайвого, – видихнула я. – Давайте домовимося: ви мене більше не підставляєте. Якщо ще раз таке повториться – я з вами взагалі спілкуватися перестану. Назавжди.

– Ну добре, – видихнув Денис. – Ми постараємося.

– Тоді і я додам, – подала голос Аліса. – Нічого нового ви, хлопці, не розповіли. Ми з Варею це вже давно обговорили, тож не думайте, що ви найхитріші. Новиною це було тільки для вас.

– Та і якщо на те пішло, – сказав Дем'ян, оговтавшись, – я теж можу питати у Варі, де ви були й що робили. Упевнений, вона із задоволенням нам усе розповість.

– Не треба! – в один голос зойкнули хлопці, підскакуючи з колін. – Ми більше не будемо!

Я лише похитала головою, стримуючи усмішку. Моє життя раптово стало таким насиченим, що мені й справді було зовсім не до того, щоб шпигувати за братами.