Розділ 46

Після розмови з Алісою мені стало набагато легше. Мені й справді потрібно було виговоритися комусь близькому й відчути, що мене не засуджують, а підтримують. Аліса завжди вміла це робити. Щоправда, заснути я все одно майже не могла: у пам'яті раз у раз виринали поцілунки Данила. Я згадувала, як він притискав мене до стіни, як його руки власницьки стискали мою талію... Він не хотів мене відпускати. І я, якщо чесно, його теж.

Я крутилася з боку на бік, дихання збивалося, а серце пускалося вскач. Усередині дивним чином уживалися важке почуття провини й неймовірна легкість. Що ж зі мною коїться? Здається, я геть утратила здатність мислити тверезо.

Весь наступний день я літала в хмарах, майже не помічаючи, що відбувається довкола. Було всього дві пари, які пролетіли миттєво, і нас відпустили раніше.

Я вирішила не турбувати водія – ми з Настею захотіли прогулятися. Дійшли до звичного повороту, а далі я пішла сама. Було трохи страшно, але я переконала себе, що небезпека минула і мене ніхто не зачепить. Я не любила залежати від водія, тому ризикнула – і, на щастя, спокійно дісталася дому.

В Аліси з Дем'яном було багато справ, вони мали повернутися пізно. Увесь будинок опинився в моєму розпорядженні. Спочатку мені це навіть подобалося, але коли на годиннику пробило четверту, а Вадим із Денисом так і не з'явилися, я почала нервувати.

Не витримавши, я зателефонувала Дем'яну.

– У малих були якісь плани на сьогодні? – уточнила я.

– Та наче ні, їх мав забрати водій. Вони ще не вдома? – швидко запитав він.

– У тому й річ, що ні.

– Чорт, – видихнув Дем’ян. – Я зараз перевірю їхню геолокацію й напишу. Не хвилюйся, знайдемо.

Я з полегшенням зітхнула. Добре, коли відповідальність за цих розбишак лежить не лише на моїх плечах. За пів години Дем'ян надіслав повідомлення, що з ними все гаразд, але за свою поведінку вони ще отримають. І додав хитрого смайлика.

Я мимоволі засміялася. Цей серйозний, вічно заклопотаний чоловік усе-таки вмів жартувати. Так малим і треба! Вічно вони мене підставляють і здають з будь-якого приводу. Я б теж із задоволенням здала їх батькам, але я ж не така капосна.

На вулиці стояла напрочуд гарна погода, і я, прихопивши телефон, вирішила посидіти в альтанці. Накинула кофту поверх легкої сукні, зачинила будинок і вийшла в сад. Вишні квітли, і в повітрі розливався неймовірний аромат весни. Сонце світило яскраво, на клумбах розпускалися квіти, а свіжа зелень виблискувала в променях. Удень бувало занадто спекотно, але зараз на вулиці було ідеально.

Я безцільно гортала стрічку в телефоні, аж поки не почула знайомі голоси хлопців. Я пішла їм назустріч до воріт і застигла: вони стояли біля входу й про щось захоплено теревенили з Данилом.

– Ну тільки не здавай нас, – благав Вадим, а потім різко обернувся й побачив мене. – Ой...

– Пізно, малий, – відрізала я і перевела погляд на Данила. – Що відбувається?

– Та нічого, просто вирішив провести їх, – підморгнув він. – Щоб дорогою не нудьгували.

– Ти їх покриваєш!

– Та заспокойся ти, Варю, ми просто були на гірці, – видихнув Денис.

Він поправив краватку, підтягнув лямки величезного рюкзака й з максимально діловим виглядом покрокував до будинку. Вадим пішов за ним. Збоку вони виглядали дуже мило: обидва в штанях, білосніжних сорочках, із модними рюкзаками. Вони все частіше дотримувалися класичного стилю, і це їм страшенно личило – упевнена, від дівчат відбою не буде. Тільки от поведінка... Здається, у цьому вони можуть переплюнути навіть Данила, хоча це й здавалося неможливим.

Я провела їх поглядом, зачинила хвіртку й подивилася на Данила.

– Що трапилося?

– Я просто подумав, що їх варто провести, – спокійно відповів Данило. – Хоча уроки в них закінчилися давно, не знаю, що вони забули на тій гірці.

– Ага, ще й слухавки не брали! Я вже сполох підняла. Вони взагалі-то на машині мали приїхати.

– Так, але вони зустріли мене й заявили, що не підуть, поки я не розповім, що між нами відбувається, – продовжив он із незворушним виглядом. – Ну, я й запропонував провести їх до будинку про всяк випадок. Вони не відмовилися.

– І що ж ти їм наплів? – видихнула я, відчуваючи, як усередині все холоне.

– Сказав, що в нас із тобою кохання.

– Що?! – я рефлекторно штовхнула його в груди. – Ти з'їхав з глузду? Вони ж тепер мене шантажуватимуть! Вони точно не відчепляться! Як ти міг? Тим паче... це навіть неправда.

– Та жартую я, розслабся, – усміхнувся Данило, навіть не поворухнувшись від мого поштовху. – Пообіцяв розповісти всю правду, коли дійдемо до воріт, але ти нам завадила. Тож тепер це твій клопіт – сама їм усе пояснюй.

– Ну я їм поясню! Такого розповім... – я стиснула кулаки, не знаючи, злитися мені чи сміятися від такої підстави. – Добре, дякую, що довів. Напишу Дем'яну, що вони вдома, аби не хвилювалися.

– «Дякую» – це, звісно, добре, але цього замало, – Данило зробив крок до мене.

Я рефлекторно відступила назад і опинилася притиснутою спиною до холодних воріт. Він стояв занадто близько, блокуючи всі шляхи для відступу.