Розділ 42

– То це правда! О боже! – Настя дзвінко сплеснула в долоні.

Я насупилася, дивлячись на неї. Невже вона до останнього не вірила, що Данило здатний на таке?

– Ну а я ж тобі про що!

– Слухай, це навіть краще. У вир так з головою!

– Жодних вирів, – пирхнула я. – Упевнена, з ним будуть самі лише проблеми.

– Зате деякі з них він точно здатний вирішити, – філософськи зауважила Настя, відсмикуючи темну блузку.

Можливо, вона мала рацію, але визнавати цього не хотілося. Ми швидко допили каву й поспішили до аудиторії. Пара з фонетики видалася кумедною: ми розбирали купу прикладів, де потрібно було видавати дивні, майже безглузді звуки.

Спочатку було навіть ніяково, ми всією групою сміялися, але покірно повторювали все за викладачем. На подив, час пролетів непомітно. Був уже вечір, але додому нас не відпустили – знову потягли на репетицію.

Галина Андріївна вже була в актовій залі, роздаючи вказівки. Кілька пар уже чекали на початок, і серед них я побачила Костю. Помітивши мене, він одразу усміхнувся й розкрив обійми, а я раптом застигла як укопана.

Усередині все стиснулося від почуття провини. У мене є хлопець – надійний, спокійний, а я тут фактично зраджую, постійно прокручуючи в голові думки про іншого. Я не хотіла кидати Костю, мені було з ним затишно й добре, але в цю мить я просто не могла змусити себе зробити крок назустріч.

Він насупився, помітивши мою реакцію. Довелося натягнути звичну усмішку й підійти. Костя пригорнув мене до себе й швидко поцілував у щоку.

– Усе гаразд? Виглядаєш якоюсь завантаженою, – турботливо запитав він.

– Так, усе добре. Просто на парах втомилася, не звертай уваги, – відмахнулася я, намагаючись не дивитися йому в очі.

– Ну добре. Я скучив.

Я просто кивнула. Поки ми чекали на решту, він щось захоплено розповідав: про навчання, про те, як учора посидів із друзями... Але я слухала, ледве вдаючись в суть.

Моє життя перетворилося на якийсь бойовик із викраденнями та погрозами, і побутові історії Кості здавалися тепер чимось із далекого минулого. Раніше я цінувала цей спокій, а тепер, із появою Данила, усе стало небезпечним, хвилюючим і... живим. Серце зрадницьки завмирало, коли я згадувала, що сталося в моїй кімнаті.

Я мимоволі усміхнулася своїм думкам і раптом натрапила на невдоволений погляд Кості.

– Ти взагалі чуєш, що я говорю?

– Ой, вибач! – я струснула головою. – Просто кумедний випадок із пари згадала.

– Ну добре, – він знову усміхнувся й обійняв мене за плечі.

Почалася репетиція вальсу. Галина Андріївна, як зазвичай, курувала процесом, поправляючи пари.

У нас із Костею все йшло гладко – ми звикли один до одного, навіть репетирували в нього вдома. Зазвичай там усе закінчувалося поцілунками, але доволі невинними. Він ніколи не переходив межу, а я не провокувала.

З Данилом же в мене знесло дах від першого ж дотику губ. Треба терміново викидати його з голови, інакше я просто з'їду з глузду.

За пів години до зали зайшли ще кілька дівчат та хлопців. Серед тих, хто увійшов, я миттєво впізнала Данила. Я стояла в обіймах Кості й намагалася не дивитися в бік дверей, але все одно відчувала його погляд шкірою. Данило завмер біля стіни, склавши руки на грудях.

До нас підійшли двоє хлопців із групи Кості.

– Слухай, тебе декан викликав, – шепнув один із них. – Там із приводу семінару щось, ти наче не все здав.

– А, чорт! Зовсім забув, – Костя розгублено відсторонився від мене, а потім глянув на годинник. – Я ненадовго. Почекаєш?

– Я підміню, – пролунав за спиною знайомий зухвалий голос.

Данило вже стояв поруч.

– А можна обійтися без цього? – грубо відгукнувся Костя, напружуючись усім тілом.

– Не думаю. Іди вже, декан чекати не любить, – ліниво махнув рукою Данило.

Костя злобно зиркнув на нього, намагаючись показати характер, але, поглянувши на одногрупника, зрозумів, що вибору немає. Він неохоче рушив до виходу, мабуть, збираючись вирішити справи максимально швидко. Але чекати мені не довелося – схоже, Данило справді намірився потанцювати.