Розділ 41

Після тієї спроби викрадення я справді стала обережнішою – сама на вулицю більше не виходила. Наступні кілька днів мене всюди возив наш водій. Ми були на зв'язку постійно: його напружили по повній, і тепер моя безпека лежала виключно на його плечах.

Здається, я телефонувала йому ледь не щогодини, просто щоб підтвердити, що зі мною все добре.

За хлопцями теж стежили цілодобово. Вони до такого звикли, а от мені довелося підлаштовуватися під нову реальність.

Дем’ян одразу взявся за ті адреси, які я принесла. Він почав перевіряти людей зі списку і, судячи з його вигляду, розкопав багато цікавого. Але подробиць я не знала – моїм завданням було просто чекати.

Данила я не бачила пару днів, хоча його дружки-придурки в універі миготіли постійно. Дивно, але до мене вони більше не лізли. Навіть не дивилися в мій бік. Я ніяк не могла збагнути: чи то він їм щось сказав, чи то їм самим набридло мене чіпляти. У будь-якому разі, це приносило полегшення.

Щоправда, за самого Данила я все одно хвилювалася. Невідомо, у що він вляпався і які в нього проблеми. Зв'язатися з ним я не могла, залишалося тільки сподіватися, що він виплутається. Враховуючи, як запекло він тоді бився за мене, я була впевнена – такий не пропаде.

– У тебе в житті стільки всього відбувається, а я все пропускаю, – сказала Настя, підхопивши мене під ручку.

Ми йшли коридором з однієї аудиторії до іншої. Була велика перерва, ми тримали гарячу каву і нарешті могли трохи видихнути.

– З чого ти взяла? – я спробувала усміхнутися. – Нічого цікавого, скоріше, суцільний ризик.

– Ну, коли ти прийшла на вечірку, все було нормально. Але коли йшла... я помітила в тебе на шиї засос. І це точно був не твій нудний Костя. Що я пропустила?

– О боже, – я в жаху схопилася за голову, ледь не розливши каву. – Сподіваюся, більше ніхто цього не бачив?

– Сподівайся, – усміхнулася Настя. – Але я нікому не скажу. Помітила випадково, коли ти різко обернулася. Ну то що, розповідай?

Я розгублено забігала очима. Як взагалі пояснити такий хаос?

– Мені обов'язково про це говорити?

– Вирішуй сама. Але якщо захочеться виговоритися – я поруч. Ти ж знаєш, я такий самий соціофоб, як і ти: ні з ким зайвим не спілкуюся, секрети берегти вмію.

– Це зробив Данило, – випалила я, перш ніж встигла себе зупинити.

– Та ну? – Настя аж пригальмувала від подиву. – І як усе пройшло?

– Ой, та це просто жарт. Йому подобається бісити Костю. Сподіваюся, мій хлопець нічого не помітив.

– Та він якби й побачив, навряд чи щось зробив би. Йому, схоже, подобається роль рогоносця, – пирхнула подруга.

Я знизала плечима. Не знала, чи можна вважати це просто «жартом». Ми ж справді цілувалися, і я не хотіла його відпускати. Я сама виявляла ініціативу, сама тягнулася до нього... Це відчувалося як справжня зрада. У ті миті я взагалі не згадувала про Костю. Весь мій світ просто перевертався.

– Не знаю, – пробурмотіла я. – Взагалі не розумію, що у нас із Костею відбувається. Наче все було рівно, а потім увірвався Данило і… я остаточно заплуталася.

– У вас було щось ще? – Настя примружилася, знизивши голос.

– Ми цілувалися, – прошепотіла я. – Та так, що ноги підкошуються, а мозок просто вимкнувся.

– Радий це чути, – пролунав низький голос прямо у нас за спиною.

Я здригнулася всім тілом. Тієї ж миті Данило по-хазяйськи обійняв нас обох за плечі, безцеремонно вклинюючись у розмову.

– Якого біса?! – скрикнула я, намагаючись вирватися.

– Та так, повз проходив. Приємно знати, що ви про мене шепочетеся. Як мило, – він усміхнувся й грайливо клацнув мене по носу.

– Мрій більше, – пирхнула я, відчуваючи, як червоніють щоки.

– Ой, мені вже час! – Настя різко сіпнулася вбік.

– Стояти! – я вчепилася їй у лікоть. Не вистачало ще залишитися з цим придурком наодинці.

– Потім побалакаємо, дуже поспішаю, – Данило підморгнув мені й, спритно маневруючи в натовпі студентів, зник попереду.

А я стояла, відчуваючи, як обличчя палає від сорому. Ну треба ж було йому підслухати саме цей момент! Тепер він точно від мене не відчепиться.