Розділ 40

Я притиснулася спиною до дверей, намагаючись угамувати шалене калатання серця. У вухах усе ще шуміло, а на губах залишався присмак того самого поцілунку. І тут, руйнуючи всю романтику миті, з кухні синхронно висунулися дві голови.

– Що вам? – пирхнула я.

– Ми бачили, як ви перезиралися, – задоволено заявив Валик. – Цілувалися?

Я відкрила рот, але слова застрягли в горлі. Оце так малі шкідники! Раніше вони просто знущалися, а тепер їхні слова влучили прямо в ціль.

– Він приходив у справі, – відрізала я.

– А затримався з якої причини? – уточнив Денис, хитро мружачись. – І чого це в тебе синяк на шиї? Треба сказати мамі, хай мазь знайде.

– Не треба ніякої мазі! – скрикнула я, відчуваючи, як щоки заливає фарба.

– За новий конструктор і торт – не скажемо, – діловито підсумував Денис.

Я тільки похитала головою. Вони все розуміли, просто насолоджувалися моментом, витискаючи із ситуації максимум вигоди. Я досі не розуміла, як Аліса з Дем’яном примудряються ними керувати – наді мною ж ці двоє відверто знущалися.

– Гаразд, – буркнула я. – Може, у вас дупи злипнуться, то перестанете шукати приводи для шантажу.

– І не сподівайся! – хором відповіли вони й сховалися у своїй кімнаті.

Невдовзі додому повернулися Дем’ян з Алісою. Вони жваво обговорювали якісь справи, але варто їм було побачити моє спантеличене обличчя, як веселощі вмить змінилися тривогою.

– Щось сталося? – одразу запитала Аліса.

– Меня мало не викрали, – випалила я.

На мить у передпокої повисла важка тиша. Здається, вони не одразу оговталися – такі новини зазвичай не вивалюють із порога. Але я не могла чекати, боялася, що рішучість випарується. Ми пройшли на кухню, і мені довелося розповісти все: як мене тягнули, чого хотіли. Про Данила я згадала мимохідь – просто якийсь хлопець допоміг. Не «мій», просто випадковий одногрупник.

Виявилося, Дем’ян щось подібне й підозрював – недарма він постійно торочив про охорону. А тепер «ті» перейшли від погроз до дій. Я виклала на стіл аркуш з адресами, який написав Данило.

– І звідки ти це знаєш? – Дем’ян підозріло примружився, розглядаючи почерк.

– Не можу сказати, але це варто перевірити, – попросила я. – Тільки… не довіряйте цьому на сто відсотків. Про всяк випадок. Але перевірити треба.

Я й справді не могла довіряти Данилу до кінця, хоч він і закрив мене собою. Один кинувся на натовп, не роздумуючи. У його очах було стільки люті, що ставало страшно й водночас – спокійно. З ним я почувалася в безпеці. Він готовий був покласти кожного, аби лише мене не чіпали.

У серці все стислося від дивного почуття. Він ризикнув усім. Відмовився від спадку, від спокійного життя, аби тільки прикрити мене.

Я не наважилася зараз розповідати всю правду про нього. Боялася, що стане тільки гірше.

На щастя, на мене не тиснули. Дем’ян та Аліса завжди відчували межу: вони були дбайливими, але вміли вчасно відступити. Напевно, вони просто вірили мені. Я ж подорослішала швидше за хлопців, чомусь вирішивши, що якщо поводитимуся погано, мене можуть повернути туди, звідки взяли. До дитячого будинку. Інших батьків у мене не було, і ця думка завжди допомагала мені тримати себе в руках і цінувати те, що маю.