Розділ 39

На вулиці остаточно стемніло. Данило, здається, і сам розумів, що засидівся, але я бачила, як він кривиться при кожному русі, і просто не могла його виставити.

– У тебе ще щось болить?

– Можливо, – знизав плечима він, перехопивши мій погляд. – Забудь, до весілля загоїться.

– Тебе ж ще кудись ударили… У живіт?

– Ага.

Я завмерла, свердлячи його очима. Ну не буду ж я сама просити його роздягнутися? Це було якось безглуздо.

– Я не знаю, чим ще допомогти…

– Ну, я знаю, – усміхнувся Данило. – Спокій і таке інше. Але спокій буде пізніше, а зараз мені й самому страшно дивитися, що там.

Він задер край толстовки, і я мимоволі затамувала подих. На боці вже з’явився багряний синяк. Але ще більше мене збентежило його тіло – підтягнуте, із чіткими кубиками преса. Я на мить заціпеніла, розглядаючи його, але швидко опанувала себе, жахнувшись від сліду удару.

– Тут теж треба намазати, – я рішуче потягнулася за маззю.

– Ну давай, – Данило усівся на ліжко, відкинувшись назад і спираючись на одну руку.

– У сенсі? – я сіпнулася. – Сам намажеш.

– Незручно, у тебе краще вийде.

– Та не буду я тебе торкатися! – спалахнула я. – Далі сам. На, тримай.

Я протягнула йому тюбик, але Данило навіть не ворухнувся, продовжуючи дивитися на мене з цим своїм нестерпним викликом.

– Ну і йди ти, – буркнула я.

Данило опустив толстовку, мабуть, вирішивши більше мене не бентежити. Я вже потягнулася до кейса, щоб сховати ліки, як раптом він різко подався вперед і потягнув мене на себе. Наступної секунди я вже сиділа у нього на колінах.

– Добре-добре, намажу, тільки відпусти! – я пручалася, відчуваючи його гарячий подих на своєму обличчі.

– Та до біса все, – прошепотів Данило.

Я думала, він знову знущається, хотіла вирватися, але він лише міцніше стиснув долоню на моїй талії. Інша рука лягла мені на потилицю, пальці заплуталися у волоссі, притягуючи ближче. І перш ніж я встигла щось збагнути, він впився в мої губи.

Світ навколо просто перестав існувати. Спочатку я злякалася, уперлася долонею в його плече, намагаючись відштовхнути, але його губи були такими м'якими, а руки такими гарячими, що опір танув із кожною секундою. Це лякало найбільше – власна реакція. Ще вранці я його ненавиділа, а зараз усередині все плавилося.

– Пусти… – спробувала вимовити я, але Данило не давав мені й шансу, продовжуючи наполегливо та жадібно цілувати.

– Це ти пусти, – шепнув він в губи.

Я трохи відкрила рот, бажаючи щось заперечити, і в цю мить його язик торкнувся мого. Голова пішла обертом. Уся накопичена злість і страх перетворилися на якийсь шалений голод. Я здалася. Мої руки самі собою обвили його шию, пальці впилися в плечі. Так мене ще ніхто не цілував – настільки владно, що мозок просто вимкнувся.

Данило стиснув мою талію сильніше, його долоня ковзнула під футболку, обпалюючи шкіру. Я здригнулася, але не відсахнулася – у мене немов за секунду з'явилася залежність від цих дотиків. Я вже не думала про наслідки, просто притискалася до нього всім тілом, відчуваючи, як наші серця б'ються в один шалений такт.

Він пересадив мене зручніше, так, що я тепер упиралася колінами в ліжко. Його поцілунки ставали наполегливішими, подих – важким і переривчастим. Губи вже палали вогнем, але я хотіла ще.

Здається, я божеволію, так не можна… І коли я нарешті усвідомила це, то відсторонилася, вскочила на ноги й відійшла на пару метрів.

– Так, усе, годі! – випалила я, поправляючи одяг. – Тобі вже час.

– Не сподобалося? – Данило вигнув брову з задоволеною посмішкою. – Ми ж тільки почали.

– І закінчили. Іди, – я махнула рукою на двері. – Дякую, що допоміг, але на цьому все. Бачу, що тобі вже не погано, прикидався!

– Було діло, – він неспішно підвівся, нітрохи не збентежений моїм гнівом.

– І це нічого не означало, – нагадала я, скоріше самій собі.

– Звісно. Завтра робимо вигляд, ніби цього дня взагалі не було.

– Чудова ідея, – фуркнула я, хоча всередині чомусь кольнуло розчарування.

– Але якщо передумаєш – дай знати, – тихо додав Данило.

Він явно почувався переможцем. Я бачила, що його забавляє моя реакція, а мені було по-справжньому страшно.

Я провела Данила вниз. Стояла й чекала, поки він взується, мріючи, щоб він якнайшвидше пішов. Мені потрібно було залишитися на самоті, щоб хоч якось оговтатися. У мене взагалі-то хлопець є… а те, що сталося в кімнаті, ніяк не вкладалося в голові.

– Ну, бувай, – усміхнувся Данило біля самих дверей. – Сподіваюся, ще побалакаємо.

– Хіба що словами! – відрізала я й зачинила двері.