Розділ 38

– Тобі не треба нічого підписувати, якщо не хочеш, – раптом сказала я, намагаючись відволіктися від образів, що виринали перед очима. – Якщо потрібна допомога, я знаю, до кого звернутися. Тебе захистять. Я не хочу, щоб ти втрачав те, що належить тобі по праву.

– Мені від них нічого не треба, – зізнався Данило. Він дивився мені в очі, поки я обережно наносила мазь на його рану.

Знову ця лячна близькість: моє серце готове було вистрибнути з грудей, і я відчайдушно намагалася не зустрічатися з ним поглядом.

– Але ж треба на щось жити?

– Розберуся. Я підробляю. А вони хай котяться під три чорти… Не хочу мати з цією родиною нічого спільного.

– А хто твоя родина? Яке в тебе прізвище? – я насупилася, відчуваючи, як усередині наростає лихе передчуття.

Данило завмер, вивчаючи моє обличчя, а потім промовив так просто, наче це нічого не означало:

– Варум.

Світ навколо немов хитнувся. Тепер застигла я. Чорт, оце так вляпалася…

Я точно чула це прізвище за сімейним столом. Дем’ян згадував їх, але я тоді не вдавалася в подробиці.

– Чула, значить, – підкреслив Данило, помітивши мою реакцію.

– Чула, – видихнула я. – І це жахливо. Те, що вони коять… Ти ж був дитиною, а ці люди все одно…

– Ага. Краще б мені дали інше прізвище. Мені соромно його носити.

Я акуратно наклеїла пластир над його бровою й безсило опустилася поруч із ним на ліжко. Ноги більше не тримали – занадто багато потрясінь за один вечір.

– Тепер розумію. Але ти ж не такий, як вони.

– Упевнений, ніхто не буде розбиратися, – гірко усміхнувся Данило.

Це була правда. У нашому світі за родиною судять нещадно. Мені стало до болю прикро за нього: Данило не зробив нічого поганого, він був лише жертвою обставин, а тепер через якийсь спадок на нього оголосили полювання.

– Але чому вони хотіли викрасти саме мене? – я різко підвела голову.

Данило раптом встав, пересилюючи біль. Я помітила, як він злегка зігнувся, тримаючись за бік, і підійшов до столу. Знайшов чистий зошит, узяв ручку й почав швидко щось писати. Я стала поруч, заглядаючи через плече.

– Це треба показати… Дем’яну. Сподіваюся, не переплутав ім'я, – він продовжував писати, на ходу пояснюючи: – Тут імена та адреси. Тих придурків, які намагалися тебе скрутити, буде нескладно знайти. Упевнений, після цього вони й до тебе не полізуть. Просто завтра вранці передаси йому цей аркуш.

– Чому ти їх здаєш? – я недовірливо примружилася. – Це точно не підстава?

– Ну, туди ж піде не особисто він, правильно? – Данило коротко розсміявся. – Значить, ви нічого не втрачаєте. Це просто наведення. Він усе одно шукатиме винних, а тут – усе на блюдечку. Здам усю свою сімейку, мені не шкода. Вони мені ніхто.

Я опустила очі на папір і серед незнайомих прізвищ побачила рядок: «Філіп Варум». Усередині все похололо. Це ім'я… я зустрічала в тому, минулому житті. І спогади почали повертатися. Хлопець, який удавав, ніби допомагає мені одразу після смерті мами. Він ховав мене, а сам… сам нишком зателефонував до дитячого будинку й здав мене, як непотрібну річ.

Тоді я ледве розуміла суть підслуханої розмови. Мені знадобилися роки, щоб усвідомити: він не рятував мене, він просто здихався зайвого клопоту. І тепер цей чоловік знову з'явився на моєму шляху.