Розділ 37

Я повернулася до кімнати й завмерла, побачивши, що Данило стоїть біля однієї з полиць. Там лежали книжки та старі фотографії. Чорт, він знайшов мій альбом і, здається, вже встиг його погортати.

– Такою я тебе й пам'ятаю, – не повертаючись, промовив він.

Я кинула кейс на ліжко, підхопила Данила під лікоть і наполегливо змусила сісти назад.

– Не треба тут нічого чіпати.

– Навіть тебе? – він підвів погляд і підморгнув.

– Особливо мене! Я привела тебе тільки для того, щоб обробити рану. Упевнена, сам ти цього робити не станеш, – я відкрила аптечку, і в голові раптом виринуло запитання, яке я раніше боялася поставити. – Стоп… Чи станеш? Ти взагалі з ким живеш? У тебе є родина?

– Мене ніхто не всиновлював, якщо ти про це, – раптом видав Данило.

У мене затремтіли пальці. Я цього не знала.

– Ти жив у дитячому будинку до вісімнадцяти?

– Так, – він кивнув. – Не так давно вийшов із цієї тюрми. Мені вже дев'ятнадцять, тож я майже рік «на волі».

– І тобі було куди піти?

– Було, – він знову кивнув, дивлячись кудись крізь мене. – З'явилося після повноліття. Я типу... мав небідну родину. Щоправда, батько мене нагуляв і одразу відмовився. А коли мами не стало, мене віддали до дитячого будинку.

Я важко ковтнула. Виявляється, я зовсім його не знала. У пориві люті колись давно я порвала ту єдину фотографію його матері, яку він беріг. Думки плуталися, і я не змогла стримати їх у собі.

– Пробач, я порвала пам'ять про неї, – випалила я. – Мені було так погано, я не розуміла цього... Можна ненавидіти й коїти зло, але все одно треба залишатися людиною.

Данило раптом гірко посміхнувся.

– Не знав, що ти про це пам'ятаєш. Не переймайся. Після того як я вийшов… мені вдалося знайти інші її фотки. У діда в архівах. Так що не карай себе.

Я полегшено видихнула. Дарма себе так накручувала. Я знову полізла в аптечку, дістала перекис, пластир і загоювальну мазь.

– А що… що було далі? – запитала я, намагаючись говорити рівно.

– Дід залишив мені квартиру, частину спадку й непогану суму на рахунках. Так що після «тюрми» мені було куди повернутися.

Я натягнуто усміхнулася. Він уперто називав дитячий будинок тюрмою, і, дивлячись у його холодні очі, я розуміла, що для нього це так і було.

– Добре, що тобі було куди йти, – тихо сказала я. – Це найголовніше.

Данило кивнув.

– Але й проблем після цього навалилося чимало.

Я підійшла до нього впритул. Поки він говорив, я обережно притиснула ватку до його розбитої брови, стираючи підсохлу кров. Він ледь помітно здригнувся, але не відсахнувся.

– Ті придурки, що вважаються моїми родичами, зазнали краху в бізнесі й вирішили чіплятися за останнє, – знову заговорив Данило. – Щойно дізналися, що мені перепав спадок від діда, влаштували на мене полювання. Вимагали підписати відмову. Мовляв, мені нічого не треба, я все одно нічого не тямлю у справах… Я послав їх до біса. Вони приходили знову і знову. А потім… я сказав, що згоден.

Я завмерла з пластиром у руках. Данило погодився на їхні умови там, на вулиці, коли намагався захистити мене. Він готовий був підписати будь-які папери й віддати все, що має. Але чому? Невже вирішив, що я коштую дорожче за його єдиний шанс на нормальне життя?