Розділ 36

Машина зникла з очей, і тільки тоді я наважилася повернутися до Данила. Від хвилювання час немов застиг, а останні хвилини перетворилися на змазану пляму – я до кінця не усвідомлювала, що щойно відбулося. Погляд зачепився за його обличчя: брову було розбито, і по шкірі ледь помітно цівкою струменіла кров. Від такого видовища я вмить прийшла до тями.

– Що відбувається? – видихнула я. – Ти їх знаєш?

– Приблизно… не близько, – відповів він і обережно торкнувся рани пальцями. Скривився. – Напевно, нам і справді варто поговорити. Тільки пізніше. Мені б додому, я в тому боці живу, трохи далі, – він невизначено махнув рукою в бік повороту.

Там був глухий кут, і йти, судячи з усього, залишалося ще хвилин десять. Я й гадки не мала, що ми живемо так близько, буквально на сусідніх вулицях. Так ось чому ми так часто перетиналися… Але зараз я не готова була його відпускати.

– Ходімо до мене, – рішуче сказала я. – Рану треба обробити.

Данило на мить розгубився. Він навіть відкрив рот, не одразу знайшовши слова, але зрештою просто кивнув:

– Ходімо.

Іти було недалеко. Ми рушили тротуаром, і я помітила, що він трохи накульгує.

– Дякую, – тихо сказала я, порушивши тишу. – Ти з'явився дуже вчасно.

– Як знав… – відгукнувся він.

Решту шляху ми пройшли мовчки. Слова закінчилися, але я знала, що вдома я витягну з нього все. Не випущу його, поки він не пояснить, якого біса все це пов'язано. Чому викрасти хотіли мене через мою родину, а підписувати якісь папери має він?

У дворі було тихо. Машини Дем’яна ще не було – отже, не повернулися. У кімнаті молодших горіло світло, і я сподівалася проскочити повз них непоміченою. Ми швидко зайшли в будинок, скинули взуття й одразу попрямували до сходів. Данило йшов слідом, не зронивши ні звуку.

– Варя! – пролунав ззаду голос Вадима.

– Чорт, – шепнула я і завмерла на сходинці, обернувшись.

Малий стояв із телефоном у руках і невдоволено нас роздивлявся.

– У тебе що, новий хлопець?

Я зчепила зуби. Приб'ю…

– Ні, це одногрупник, ми прийшли робити домашку.

– У нього кров, – підозріло примружився брат.

– Перевчився. Все, йди звідси… Чи у тебе щось важливе?

– Ні, – видихнув він і втратив до нас інтерес.

Я повернулася до Данила й спіймала його усмішку. Здається, його ця ситуація забавляла, на відміну від мене. Ми піднялися в кімнату, і він одразу почав з цікавістю озиратися.

– Мило, – зазначив він.

Звичайна світла кімната, облаштована зі смаком, нічого зайвого. Але його погляд раптом зупинився на моєму плюшевому зайці Борьці, який сидів на подушці.

– Спиш з іграшкою в обіймах? – Данило іронічно вигнув брову.

– Так, більше ні з ким.

– Спи зі мною.

Серце знову пропустило удар. Це вже не було схоже на знущання – скорше на відвертий підкат.

– Мабуть, тобі все-таки добряче по голові прилетіло, – я обережно натиснула йому на плечі, змушуючи сісти на ліжко. – Сиди тут, я за аптечкою. А ти поки подумай, як будеш усе це пояснювати.

Ноги тремтіли, коли я вискочила з кімнати. На кухні я наштовхнулася на хлопців – вони стояли біля відчиненого холодильника й про щось перешіптувалися.

– Тут залишилося два останніх шматки торта, – донісся голос Дениса. – А нас якраз двоє.

Я голосно покашляла, привертаючи увагу. Хлопці різко обернулися.

– Ой, Варю, а ми думали, тебе немає, – заявив Денис занадто театральним тоном. – Але ми не хочемо ділитися ні з тобою, ні з твоїм новим хлопцем. Хоча, якщо хочеш, можемо порадитися з батьками…

– Не треба! – скрикнула я. Тільки розпитувань мені зараз не вистачало. – Їжте самі!

– Оце й ми так думаємо, – кивнув Вадим. – Але за ще один такий торт ми взагалі забудемо, що бачили в тебе якогось хлопця.

– Та не хлопець він мені! – процідила я крізь зуби. – Досить мене шантажувати.

– Ми тільки почали, – вони обмінялися задоволеними поглядами.

Я закотила очі, схопила аптечку й поспішила до виходу. Якщо чесно, повертатися в кімнату було страшно. Щоразу, коли ми залишалися з Данилом наодинці, відбувалося щось, чому я не могла знайти пояснення.