Розділ 34

За пів години від початку пари викладачка з граматики кудись вийшла, і в аудиторії знявся галас. Я одразу повернулася до Данила, ігноруючи задану нам роботу.

– Я щось не те бовкнула? Ти щось знаєш про цю «ворожнечу»?

– Воно тобі не треба, – Данило насупився, і в його голосі просковзнули крижані нотки.

– Чому? Я ж маю розуміти, за що ви на мене полюєте!

Данило на мить завагався, його очі забігали, наче він зважував, чи варто говорити зайве. Нарешті він знову подивився на мене:

– Тому що нам так захотілося. А якщо у твоєї родини якісь проблеми – запитай у них прямо. А ще краще – попроси охорону.

– Є сенс? – здивувалася я.

– Схоже, що так.

Ще пару хвилин я мовчала, тупо витріщаючись у конспекти та приклади, але думки були далеко від правил граматики. Цікавість пекла зсередини.

– Ось про це я й хотіла поговорити, – я знову повернулася до нього. – Як усе це може бути пов'язано?

– Слухай… Варю. Наше бажання впіймати тебе ніяк не пов'язане з тим, хто ти й твої прийомні батьки. З ними самі розбирайтеся.

– А ти… хто ти? – запитала я вже тихіше. – Я про тебе майже нічого не знаю. У тебе взагалі є сім'я?

– А ти як думаєш? – посміхнувся він.

– Звідки мені знати? Ти ж у дитячому будинку був. Напевно, ти й сам не в курсі, хто твої батьки.

– На жаль, знаю, – видихнув Данило, і в цьому видиху було стільки гіркоти, що мені стало ніяково. – А мені б дуже цього не хотілося.

– У чому каверза? – я подалася вперед.

– Хочеш знати більше – приходь у гості, – раптом із посмішкою підморгнув він.

Від його раптових веселощів не залишилося й сліду тієї напруги. Він явно знущався або, що гірше, просто заманював мене в пастку.

– Ще чого! – пирхнула я. – Просто хотіла прояснити ситуацію. Ти почав говорити, а тепер морозишся.

– І буду морозитися. Це була демоверсія, – він нахилився ближче. – Повну можна дізнатися в іншому місці. Не тут. Чи ти так не вважаєш?

– Я нікуди з тобою не піду, – процідила я крізь зуби.

– Дарма. Усе пов'язано. Дізналася б багато цікавого. Цікавість же з'їдає, чи не так?

– Не настільки.

– Це ти зараз так думаєш.

Я видихнула, намагаючись заспокоїти пульс. Якраз цієї миті повернулася викладачка, і розмови вщухли. Було дивно: у нього явно були свої секрети, але мене вразило інше – ми майже нормально розмовляли. І мені це навіть подобалося.

– Де твої дружки ненормальні? – шепнула я під кінець пари.

– Прогулюють, – коротко відповів Данило.

– А ти що, раптом став старанним студентом? – усміхнулася я.

– Та ні. Просто я знав, що твоя подружка сьогодні не прийде. Тому прийшов я.

– Хотів зі мною побути? Як мило, – я картинно скривилася.

– Так, але мені замало. Я б із задоволенням побалакав із тобою довше, але не тут.

– До тебе не піду, – повторила я. – Боюсь навіть уявити, навіщо ти кличеш.

– Ну так, краще не уявляй. Але якщо що – там я буду сам.

– Це має мене зацікавити? – я скептично смикнула бровою.

– Так. Моїх придурків-друзів не буде. Не хочу тобою ділитися.

Він вимовив це пошепки. Його проникливий голос і сам факт того, що він не хоче «мною ділитися», подіяли на мене лячно й дивно. Я не знала, що він вкладає в ці слова, але серце зрадницьки прискорило хід.

– Тому ти мене сховав у тій заброшці? Щоб не ділитися?

– Типу того. У вас же ще репетиція сьогодні? Тебе провести потім?

Я ледь не вдавилася повітрям і недовірливо покосилася на нього.

– І це ти мені пропонуєш? Ти – остання людина, якій я довірюся.

– Дарма, – знову ця його впевнена посмішка.

– Мене взагалі-то від тебе рятуватися треба було!

– Так, але зараз я передумав, – заявив Данило цілком серйозно. – Тому що я тепер – не єдина твоя проблема. І про охорону я не жартував.

Я повільно кивнула, намагаючись зрозуміти почуте.

– Є в мене охорона. Так що твій «супровід» не потрібен.

– Чудово.

Пара закінчилася, але відчуття тривоги тільки посилилося. Данило явно знав більше, ніж говорив, і це його «передумав» лякало мене чи не дужче, ніж його колишні переслідування.