Розділ 33

Від дня вечірки минуло пару днів. Мені дивом вдавалося ховати засос, котрий ніяк не хотів бліднути. Я вже замазувала його щільним шаром тонального крему, носила кофти з високим коміром, а коли зустрічала Данила в коридорах універу, ловила його глузливі смішки. Мені було взагалі не смішно – одна думка про те, що це побачить Костя, жахала мене.

У нас із Костею все було інакше. Не було цієї… дикої пристрасті. Наші стосунки будувалися на ніжності, підтримці та тихому взаєморозумінні. І мене це повністю влаштовувало. Мені було спокійно. А потім з’явився цей придурок і торкнувся мене так, що я вже котрий день не можу викинути його з голови.

Настя злягла з температурою, тож в універі я вешталася сама. Зрештою, враховуючи початок сесії, мені було не до порожніх балачок. Усі перерви я проводила за конспектами, готуючись до практичних і не помічаючи нічого навколо.

Я сиділа в аудиторії, уткнувшись у зошит, коли відчула, що поруч хтось вмостився. Озиратися не було потреби – я й так знала, хто це.

– Привіт, колючка, – сказав Данило, з гуркотом закинувши рюкзак на стіл.

– Огидне прізвисько, – пирхнула я, не підводячи очей. – Чому саме воно? Тобі самому не гидко було мене торкатися?

Данило коротко усміхнувся.

– Я забув… чому. А, ні, згадав, – він недбало махнув рукою. – У дитинстві ти на всіх кидалася, варто було тобі бодай слово зайве сказати.

– А зараз?

– А зараз так і вабиш. Хочеться тебе торкатися і…

– О боже, – видихнула я, відчуваючи, як червоніють вуха. – Який жах.

– Що не так? – він сперся щокою на долоню й повернувся до мене. – Взагалі-то, це був комплімент.

– Тоді не називай мене більше колючкою.

– Добре.

Я завмерла й різко повернулася до нього.

– Що? Так просто?

– Ну так. Чому ні? Варя.

Моє серце пропустило удар. Я й не знала, що моє ім’я може звучати так… красиво. Чи це просто в його виконанні воно стало якимось особливим? Здається, це був перший раз, коли Данило назвав мене на ім’я. Якщо чесно, я взагалі сумнівалася, що він його пам’ятає.

– Серйозно? – я постаралася повернути собі впевнений вигляд. – Тоді можу я попросити ще про одне: не переслідуй мене більше.

– А ось це вже занадто складно, – підморгнув Данило, і на його губах з’явилася та сама грайлива усмішка.

Я на мить задивилася, заворожена цією зміною в його обличчі. Але коли до мене дійшов зміст фрази, я вмить здригнулася:

– Але чому? У чому фішка? Ти що, теж ворогуєш із моєю родиною?

Я запитала це жартома, але всі веселощі Данила випарувалися тієї ж секунди. Він спохмурнів, брови зійшлися на переніссі, а в очах зблиснуло щось холодне. Я гадки не мала, що саме його так зачепило, але запитати не встигла, бо до аудиторії зайшла викладачка, і нам довелося замовкнути.