Розділ 31

Я спробувала ухилитися, але Данило раптом сильніше притиснув мене до себе й торкнувся губами моєї шиї. Почав всмоктувати шкіру, і тільки тоді я збагнула, що він надумав. Він хотів залишити слід.

Я замахнулася рукою, щоб відштовхнути його, але він перехопив моє зап’ястя й легко притиснув його до стіни над моєю головою. Я опинилася повністю знерухомленою. Серце калатало дедалі сильніше, але раптом я спіймала себе на жахливій думці – мені це навіть подобається.

Його дикий натиск, його владність, те, як він начхав на всі заборони й просто робив те, що хотів. Ноги підкошувалися, я ледве стримала тихий стогін, заплющивши очі. Голову не покидала думка, що він мій ворог, що у нього на мене жахливі плани... Але тіло не слухалося.

Коли Данило нарешті відсторонився, я різко відсахнулася й кинулася до шафи з дзеркалом. Глянула у відображення й похолола: на шиї красувалася яскрава пляма.

– Ти що накоїв?! – зірвалася я на крик.

Данило встав прямо за моєю спиною. У дзеркалі я бачила нас обох: він був на голову вищий, із самовдоволеною посмішкою на губах. Він явно втішався своєю «роботою». Навіть трохи прибрав моє волосся, щоб помилуватися результатом.

– А ти піди й скажи своєму хлюпику, хто це зробив, – украдливо промовив він.

– Щоб ви на нього знову втрьох напали?

– Ти просто боїшся, що він зробить винною тебе. Посваритеся, і все.

Я опустила очі. А він же правий. Я була майже впевнена, що якщо скажу Кості, він не кинеться мене захищати. Скорше почне з'ясовувати стосунки зі мною. А мені так відчайдушно хотілося відчути себе як за кам'яною стіною. Хотілося, щоб мій хлопець міг дати відсіч цим придуркам, а не шукав «мирних шляхів». Костя, швидше за все, утік би, ніж ув'язався в бійку за мене.

– Сама знаєш, що я маю рацію, – Данило нахилився до мого вуха, обпалюючи подихом.

– Ми просто обоє не любимо бійок. А ти – придурок.

Данило не стримався й коротко розсміявся. Не бажаючи більше перебувати з ним в одній кімнаті, я вискочила за двері. Повертатися до вітальні було страшно – здавалося, на мені висить величезний напис про те, що щойно сталося. Абияк поправивши волосся та втягнувши голову в плечі, я все ж увійшла всередину.

Пляшечка досі крутилася, але азарт вщух, усі просто теревенили. Я підійшла до Кості. Залишатися тут більше не було сил, треба було терміново їхати, поки він нічого не помітив.

– Усе нормально? Ти де була? – запитав він.

– З Алісою розмовляла. Знаєш, я, мабуть, поїду додому.

– Ну, добре, – Костя байдуже знизав плечима. – Провести?

– Мене водій забере, я вже писала повідомлення. Буде за п’ять хвилин.

До кімнати повернувся Данило. Він усівся в крісло в іншому кінці зали – якраз навпроти нас. Я намагалася дивитися на гру, а Костя в цей час звично поклав руку мені на плече, притягуючи до себе й перебираючи моє волосся. Я спіймала погляд Данила.

Він посміхнувся, дивлячись на нас із виглядом переможця. Мені стало ніяково. Костя щось шепнув мені на вухо, а коли я повернулася, мимохідь торкнувся моїх губ. Це було так ніяково. Я відчувала на собі погляд Данила й ледве розуміла власні почуття, крім єдиного бажання – крізь землю провалитися.

Раптом прийшло сповіщення, що машина біля воріт.

– Мені час, – шепнула я Кості.

Коли я встала, він швидко поцілував мене на прощання. Ніжно, обережно... Я відповіла неохоче, рефлекторно косячись на Данила. Той навіть не ворухнувся – просто злегка відсалютував мені своїм стаканчиком і зробив ковток, продовжуючи свердлити мене поглядом.

Більше я в його бік не дивилася. Швидко попрощалася з усіма, забрала рюкзак і вибігла з будинку.

Уже в машині я нарешті видихнула. День був занадто насиченим, голова йшла обертом. Але як би я не намагалася відволіктися, усе одно продовжувала шкірою відчувати дотики Данила: на талії, на руках і це пекуче відчуття на шиї, від якого неможливо було сховатися.