Ненадовго

Відкиньте все неможливе, і те, що залишиться, хоч яким неймовірним воно здається, буде правдою.

— Артур Конан Дойл, «Знак чотирьох»

I

Сімнадцятого листопада я завжди п'ю. Сорок років поспіль. Мішко це знає, тому о сьомій уже сидить у «Йосипа» за кутовим столиком і тримає мені місце біля батареї.

— Михайловичу, — каже він. — Палінку чи коньяк?

— Палінку.

— Тоді грушеву. Сливова в Ільони цього року кисла.

Мішко сорок років тому возив мене на районному УАЗику. Зараз він возить онуків на «Шкоді» до школи в Рахові і вважає, що це гірше. Ми бачимося двічі на рік: на День міліції, якого вже нема, і сімнадцятого листопада. На День міліції ми пригадуємо, як було добре. Сімнадцятого ми просто п'ємо, і Мішко ніколи не питає за що.

Цього разу я вирішив розповісти все. Мені сімдесят два. Тиск сто шістдесят на сто, лікар каже кинути пити, і я його розумію, але сьогодні не той день.

Ільона приносить карафку й тарілку з бринзою. Мішко наливає.

— Сорок, — кажу я.

— Що сорок?

— Сорок років сьогодні. Мартинюкова.

Мішко ставить карафку. Він пам'ятає. Того листопада він три тижні возив мене між Ясінею й Раховом, і в УАЗику весь час пахло мокрими собаками.

— Ти ж ніколи про неї не говорив, — каже він.

— Не говорив. Тепер говорю. Слухай і не перебивай.

II

Сімнадцятого листопада вісімдесят шостого року о четвертій двадцять ранку черговий Ясінянського відділку прийняв дзвінок з готелю «Полонина». Пропала громадянка Мартинюк Олеся Богданівна, двадцять три роки, вчителька музики зі Львова. Заявник — чоловік, Мартинюк Віктор Ярославович, двадцять сім років, інженер конструкторського бюро. Медовий місяць. Весілля в них було в жовтні, а в листопаді в Карпатах дешево, бо сезону нема: лижі ще не почалися, гриби вже скінчилися.

О сьомій я був на місці. Мені тоді тридцять два, слідчий районної прокуратури, другий рік на посаді.

Готель «Полонина» на той час — три поверхи, сорок номерів, ресторан, у якому до дев'ятої вечора годували варениками, а після дев'ятої наливали. З тильного боку лука метрів на двісті. За лукою — буковий ліс. Дальше — вгору, до полонин, де влітку пасуть овець, а взимку ніхто не ходить.

Чоловік сидів на дивані. Високий, в окулярах, неголений, у піжамі, з ковдрою на плечах і в одному мокрому капці. Другого не було. На щоках подряпини. Свіжі, три на лівій, дві на правій. Руки трусилися так, що він не міг тримати склянку з чаєм, і адміністраторка тримала її за нього.

Я сів навпроти й дістав бланк.

— Розповідайте.

Він розповів. Я записав. Пам'ятаю майже дослівно, бо потім перечитував той протокол разів сто.

О першій сорок він прокинувся від холоду. Вікно було відчинене. Дружина стояла біля вікна в нічній сорочці й дивилася на ліс. Він покликав. Вона не обернулася. Тоді вона взяла з крісла його куртку-аляску, накинула на плечі, взула свої чоботи й вийшла з номера. Він пішов за нею як був, у капцях. Вона спустилася сходами, вийшла через чорний хід біля кухні, перейшла луку. Він ішов позаду і кликав її. Вона не озиралася.

Біля лісу, сказав він, на неї чекали.

— Хто чекав?

— Я не знаю.

— Опишіть.

Він довго мовчав. Потім сказав:

— Високі. Вищі за людину. Тонкі. Я спершу думав, що то дерева. А потім вони відійшли від дерев.

— Скільки?

— Троє. Може, більше. Там, глибше, ще щось рухалось.

— Обличчя бачили?

— Не було в них обличчя. — Він зняв окуляри й потер очі. — Тобто було. Але я не можу сказати яке. Я дивився, і воно не запам'ятовувалося. Розумієте? Як слово, яке крутиться на язиці.

Я записав: «Зі слів заявника, біля лісу дружину очікували невстановлені особи високого зросту». Тоді я ще писав акуратно.

— Що було далі?

— Вона до них підійшла. Вони розступилися. Вона обернулася до мене. Усміхнулася. — Він помовчав. — І сказала: «Я ненадовго, Вітю». І пішла з ними в ліс.

— А ви?

— Я біг. Я впав у рів біля лісу. Подряпав обличчя. Коли виліз, там нікого не було. Я кликав. Я ходив по лісі, поки не загубив капця. І вернувся, і розбудив адміністраторку.

— Чому не пішли далі в ліс?

Він подивився на мене так, наче я спитав щось непристойне.

— Бо я злякався, — сказав він. — Громадянине слідчий, я злякався так, як ніколи в житті.

Отакі були його показання. Тепер — що я мав на руках до обіду.

Перше. Адміністраторка Марія Іванівна Гуцуляк, п'ятдесят один рік, показала, що о десятій вечора з номера Мартинюків чулася сварка. Жінка плакала, чоловік підвищував голос. Слів адміністраторка не розібрала, хоч, судячи з того, як вона розповідала, дуже старалася.