Розділ 25

/Ярослав/

Ніщо так не зближую людей, як болючі спогади.

Годинникова стрілка на моєму Ролексі вперто продовжувала рухатись вперед, позначаючи час, проведений без Челсі. Всього лише кілька хвилин, та мені вони видавались безкінечністю. Я вже не уявляв свого життя без неї, і що буде далі — страшно уявити. Моє серце гупало в грудях так швидко, що здавалось, воно ось-ось вирветься на волю.

Час йшов, а Челсі не поверталася, змушуючи мене неабияк нервувати. Не витримавши напруги, я покликав офіціанта й заплативши за замовлення, котре ми навіть не скуштували, відправився на пошуки кароокої красуні.

Я знайшов Челсі майже одразу, як тільки-но відшукав вбиральню й під зацікавлені та водночас невдоволені жінок, просунувся в середину. Біля найвіддаленішої раковини стояла Челсі. Згорблена, заплакана, вона тихесенько схлипувала, намагаючись вмити обличчя водою. Вона була такою тендітною та вразливою, що я не думаючи про наслідки, підбіг до неї та пригорнув до себе. На диво, вона не пручалась. І поклавши голову мені на плече, дозволила себе обійняти.

 Поки Челсі продовжувала виплескувати свій біль назовні, я погладжував її волосся, витончені плечі, спину, шепотів ніжні слова й наче наркоман, сходив з розуму від шаленої дози власного божевілля. Її аромат, м'якість жіночого тіла та його тепло, викликали буревій в моїй душі. Такого рівня збудження та насолоди водночас, я ще ніколи не відчував. І лише диво рятувало мене від навіженого вчинку.

— Вибач, за це все, — відсторонившись та витерши долонею сльози зі щік, промовила Челсі. Вона намагалася сховати заплакане обличчя, відвернувшись на мене, — Не дивись так, бо мені соромно, — І попри все, вона була щирою та справжньою.

— Тобі немає за що вибачатися, — Я торкнувся її плеча, повільно провівши пальцями по його лінії, — І соромитись немає чого. Ти дуже гарна дівчина.

— Зараз я схожа на панду. З от цими чорними кругами під очима, — вона схлипнула закриваючи обличчя руками.

Моє серце ніби проткнула стріла. Її біль, я відчував наче власний.

— Челсі, поглянь на мене, — я змусив її повернутися й заглянути у вічі, — Ти гарна та мила дівчина, і ніякі потоки туші чи ще чогось, не зможуть змінити цього. Твоя щирість краще за тисячі ідеально створених ляльок. Розумієш?

Вона коротко кивнула, й навіть зуміла усміхнутись. Її щік торкнувся легкий рум'янець, а моє тіло пройняв спазм, віддаючись болем в кожній клітині тіла. «Я хворий! І це не виліковна хвороба!»

— Ось, так вже краще, — я підійняв руку, й запитавши дозволу, торкнувся її щоки. Витер сльозинки, не відводячи свого погляду від спокусливих рожевих губ. Вони вабили мене, чарували, змушуючи думати про неможливе та божевільне.

Стук каблуків та скрип дверей привів мене до тями і я відступив. Скрегочучи зубами, відпустив Челсі й дав можливість, так би мовити, втекти. Бо сам я не був у змозі зупинити ані себе, ані свої бажання.

— Молодий чоловіче, що ви тут робите? — репетувала жіночка похилого віку, котра зайшла скористуватися вбиральнею, — Вийдіть, негайно! — Вона склала руки на боки й грізно глянула на мене, а потім на Челсі, — Безсоромні, знайшли місце для любовних втіх! Куди котиться цей світ?! Нічого святого в нашої молоді немає!

Очі Челсі округлились, зіниці розширились, а щоки запалали багрянцем.

— Ми нічого такого не робили... — пошепки вимовила Челсі. Зашарілась.

— Ой, не треба брехати, — жіночка тупнула ногою й різко повернувшись, направилась до раковин, — В нього на чолі написано, що готовий з'їсти тебе.

«Невже? Цікаво!»

— Йдемо звідси, — мовив я, схопивши Челсі за руку, стримуючи сміх від бурчання жіночки, — Не будемо дражнити її, а то ще викличе поліцію моралі.

Челсі кивнула й слідувала за мною, прихопивши з підлоги свою сумку.

— Я все чула, молодий чоловіче! — Одізвалася жіночка, — Я стара та не глуха. І далеко не сліпа, — Вона продовжувала намилювати руки, — Я двадцять п'ять років працюю в РАГСі та вмію відрізнити щирі почуття від простого флірту. Повірте мені.

— Звичайно, звичайно, — кинув наостанок, проштовхуючи Челсі крізь двері та щиро сподіваючись, що вона не чула всієї бравади цієї жіночки.

Покинувши торговий центр, ми відразу рушили до мого авто, попередньо прихопивши всі наші речі, котрі я залишив у кафе. Челсі заспокоїлась та вже не плакала, але й особливого настрою розмовляти у неї не було. В салоні авто повисла тиша.

Я включив музику, спіймавши першу-ліпшу радіо хвилю й рушив з місця.

— Куди тебе відвезти? Додому чи...?

— Можна й додому, та спочатку нам треба все ж обговорити деталі справи, — Вона зітхнула й відвела погляд кудись у бік, — Я обіцяла батькові.

— Якщо ти себе погано почуваєш, то можеш просто залишити мені папери та йти відпочивати. Я їх перегляну і ввечері, або ж завтра повідомлю про своє рішення.

«Моя б воля, я б тебе не відпускав... Зберися, Ярославе!»

— То що?

Челсі не встигла договорити. Нашу розмову перебив телефонний дзвінок.

— Вибач, мушу відповісти, — На екрані смартфону висвітлився напис «Мама», — Так, слухаю, — Я приклав апарат до вуха, продовжуючи вести авто, — Так, я не забув про твоє свято. Хіба таке можливо? Коли це таке було? Мамо, не починай.

Проте, мама не просто почала, вона не переставала читати мені лекції про мій неправильний спосіб життя. Певно, поки я не одружусь і не обзаведусь десятком дітей, її думка не зміниться. Та чи можливо це взагалі?

Я глянув на Челсі й в душі засвербіло.

— Мамо, я прийду як завжди. І так, я буду один. Ні, не треба, чуєш? — Сперечатися з ненькою завжди важко, й в першу чергу тому, що вона не розуміє слова «ні», а я не хочу її ображати, — Перестань це робити, мам. Я вже давно дорослий, — Для мами це ні разу не аргумент, — Не смій, чуєш?

Вона кинула слухавку. Як це по-дорослому.