Розділ 16

/Челсі/

Що вбиває кохання? Байдужість? Непорозуміння?Зрада?

Влад відступив, шумно видихаючи повітря. Його ніздрі розширилися, а очі вкотре набули кольору болота. Чоловік глядів на мене із невластивою йому відразою та міцно, до хрусту в кістках, стискав кулаки. Здавалося, що він ось-ось вибухне і мені дістанеться не менше, аніж його найзапеклішому ворогові чи супернику на рингу. Тільки от я не була готова до такого. Ні фізично, ні морально.

Влад швидкий, сильний, спритний і в десять разів сильніше за мене. У мене жодного шансу на втечу та порятунок. І ми обоє це розуміли. Варто йому лише захотіти, від мене мокрого місця не залишиться. Та ніхто й не помітить цього, бо усім байдуже до мене. В першу чергу — моїм родичам. Інколи у мене складається таке враження, що це Владислав син мого батька, так щиро та яро він його завжди захищає та хвалить. А мене, наче ту паскудну невістку, — тишком ненавидить і прагне витурити із дому.

Налякана, я прикрила обличчя руками й вперлася спиною в стіну. Хотілося стати невидимкою й зникнути безслідно, розчиняючись у всесвіті. Біль образи полонив душу.

— Влад, будь-ласка... — прошепотіла. Страх не відпускав, вируючи в мені наче ураган чи якесь торнадо.

— Вмийся, приведи до ладу волосся і приходь, — шумно видихнувши, промовив Владислав, ігноруючи мої благання. Йому насправді було байдуже, що я скажу. Це кінець. Катастрофа.

Я розплющила очі й крізь пальці, глянула на чоловіка. Його погляд досі горів полум’ям гніву.

 — І не забудь, будь ласка, посміхатися. Не хочу аби рідні думали, що у нас якісь проблеми.

«Звичайно, найголовніше це думка інших!»

 — Тільки от проблеми є і їх не сховаєш до шкатулки, — прошепотіла я, коли двері вбиральні скрипнули й зачинилися за Владиславом.

Повільно, я сповзла по стінці. Сил боротися не було. Та і як? І власне, з ким? З коханим чоловіком... Божевілля!

У мене було не так багато часу аби привести себе до ладу й порядкувати думки. Лічені хвилини, якщо не секунди. Адже, Влад чекати не стане. І якщо я не прийду слідом за ним — ще одного скандалу не уникнути. А то й гірше.

В голові оселилися думки про найжахливіше.

Підійшовши до керамічної раковини, я відкрутила кран і набравши у долоньки води, вплеснула її собі в обличчя. Крижана вода трішки привела до тями й остудила запал. Діставши із сумочки тампони та салфетки, я стерла чорні круги під очима від туші, що потекла й оновила макіяж: поновила чорні стрілки, нафарбувала губи й додала рум'ян. Волосся я розчесала і наново зав'язала у тугий хвіст на маківці. Оглянула своє відображення у дзеркалі й посміхнулась. Якщо чесно, то тільки спробувала видавити із себе більш-менш живу посмішку. Вийшло — не дуже.

Сльозинки досі бриніли на віях, а в очах — клубилися хмари смутку та болю. Я була розбита й розчавлена діями та словами чоловіка.

Як і в кожної пари, у нас були сварки та непорозуміння. Але до рукоприкладства не доходило. До сьогодні. Певно, все буває вперше.

«Аби тільки в останнє!»

Гірко зітхнувши, прикусила губу. Вперлася руками в край раковини й приглушено простогнала. Я не могла перебороти себе й осягнути той жах, що відбувався в моєму житті. Чому все має бути так?! Хто винен у тому, що наш із Владом шлюб тріщить по швах? Він? Я? Оточуючі?

 І найголовніше — чи є сенс рятувати «нас»?

***

Ретельно вимиваючи руки, я вперто намагалася запевнити себе, що все буде добре. Варто лише постаратися і цей вечір стане лише неприємним спогадом. Одним із тих, котрі моя пам’ять намагається закопати глибше та надійніше, але вправно і швидко дістає в найнепотрібніший момент. Тоді, коли мені потрібно бути сміливою, сильною та рішучою, я згадую про всі свої невдачі та провали, про страх, біль та безсилля і втрачаю контроль над ситуацією. Точнісінько так само, як і сьогодні.

Чому я не дала відпір Владиславові? Чому не сказала своє рішуче «ні» й не повернулася додому? Чому не показала, що він має враховувати мою думку? Тисячі «чому» і жодної відповіді. Ні єдиної правильної думи, яка вказала б мені шлях. Нічого! Абсолютна безпросвітна темрява в душі та свідомості.

— Обережніше, дівчино! — почулося чиєсь ричання, заледве я відкрила двері вбиральні. Здається, я когось ними збила з ніг.

***

Перше, що впадало в очі — це чорні шкіряні оксфорди(1) та темно-синього кольору шкарпетки, що виднілися з-під чорних, ідеально вигладжених брюк. Все було захмарно дорогим та типовим, як для відвідувача ресторану «Брістоль». Кого-небудь сюди не пускали й ніколи б не запросили, навіть під дулом пістолета. Репутація закладу на першому місці. Промайнула думка, що й мене, вдягнену у рвані джинси світло-блакитного кольору, чорний джемпер і шкіряну куртку із написом відомої рок-групи, не впустили б до такого люксусового та фешенебельного закладу, якби не знали чия я дружина та донька. Статусність родичів йшла попереду мене й завжди мала неабиякий вплив на людей.

З переляку, що я когось поранила, навіть встигла забути про інцидент з чоловіком і тепер, неквапливо підіймаючи погляд вверх, я розглядала бідолаху, якому дісталося дверима через мою необачність. І розсіяність.

Образ чоловіка доповнював темно-синього кольору піджак на двох гудзиках та білосніжна сорочка із золотими запонками на манжетах. Руку прикрашав дорогий годинник, а на шиї висів ланцюжок з кулоном у вигляді літака.

Десь, я його вже бачила. Тільки от де і коли?»

Здається, ювелірний вибір був зроблений зі сплаву білого та жовтого золота. Й найімовірніше — дизайнерська робота. В принципі, як і весь одяг чоловіка. Певно й ініціали цього багатія вишиті на сорочці, а на номерах авто — ім’я його кота!

Я б не здивувалася такому, бо не раз бачила божевілля власних родичів. У яких від слави, влади та грошей зносило дах. Ельвіра, до прикладу, три роки тому придбала собі цілий тренажерний зал аби займатися там одній. Або з любою донею та іменитим тренером Валерчиком. Два роки назад, мачуха найняла няньку для своїх чихуахуа й обладнала дві кімнати у будинку спеціально для них. А минулого року, Еля та Кіра змусили батька виділити їм кошти для створення власного бренду спідньої білизни. Адже Кірочка у нас юний талант, якому потрібна підтримка й поштовх до світлого майбутнього. Такі забаганки у мачухи та зведеної сестри з’являються мало не кожного місяця. Не знаю, якими чарами заворожила мого батька Еля та свою справу вона знає добре. Батько завжди потурає її захцянкам й без заперечень дає все, що вона бажає.