Розділ 6

 /Челсі/

Допомога завжди приходить звідти, звідки не чекаєш.

Розмова з Поповим була короткою й на жаль не принесла бажаних результатів. Моя впевненість та настрій скотилися в прірву і я, розчарована та знесилена, покинула офіс юридичної фірми «Зевс».

Та в голові досі крутилися слова адвоката...

Коли у Ярослава задзвонив телефон, він вибачився й покинув кабінет. Не втрачаючи ні хвилинки я відразу ж кинулася до адвоката з проханням. Я розповіла Попову про свою проблему та безвідповідальність Іващенко. При цьому, не скупилася на красномовні епітети в адрес останнього. Однак, моїх слів було не достатньо, аби керівництво юридичної фірми «Зевс» могло відповідно відреагувати на мої скарги. Реальних та видимих доказів провини Іващенко у мене не було: ані письмових, ані будь-яких інших. А те, що я бачила пані Садовську в юридичній фірмі — ні що інше, як збіг обставин.

Звичайно, я не вірила в таку випадковість. До того ж, я була впевнена в тому, що Садовська підкупила мого адвоката, запропонувавши йому гроші взамін на наш провал в суді. Та мої здогадки й слова нікого не цікавили.

— Ваші слова не мають ніякого юридичного підгрунтя, — Попов розвів руками, скептично розглядаючи мене, — І доказів, як я зрозумів, теж.

Я розгублено дивилася на чоловіка, відчуваючи як тривога охоплює душу.

— Давайте на чистоту, — Я кивнула, — Ви прийшли до нас за допомогою, найняли адвоката, подали позов на доволі відоме видавництво й сподівалися на диво?

— Але ж...

— Пан Іващенко розглянув справу, докази та пояснив вам можливі ризики. Ви обурилися й вирішили влаштувати скандал. Скажіть правду, вас не влаштовує робота пана Іващенко чи лякає ймовірний провал?

І на що я сподівалася — не відомо.

— Все, що я можу вам запропонувати — це скористатися послугами іншого адвоката. Але й тут не можна бути впевненим на сто відсотків, що ви виграєте справу.

Ніхто не впевнений! Ніхто не вірить мені. А все чому? Та тому, що це кляте видавництво на чолі з Садовською має вплив не лише серед літературного бомонду нашого міста, а й серед політиків та бізнесменів, які являються їхніми основними спонсорами та меценатами. Не одна книга видавництва «Фламінго» була проспонсорована кимось з верхівки влади. Не на пряму, звичайно, а через якісь благодійні фонди. Та все ж, факт залишається фактом. Також, вони тісно співпрацюють з цілою низкою журналів та газет й навіть з місцевим телеканалом, де рекламують своїх авторів.

Сама ж Садовська безустанно продовжує піарити своє агенство й закликати громадськість до читання книг. Це безсумнівно хороша справа, проте не коштом інших. Кого ще вона обікрала заради такої доброї справи?

Злість та відчай бурлили в мені, розтікалися хвилями безпорадності по тілу й огортали його холодним морським бризом. Моєму розчаруванню не було меж.

Вийшовши з будівлі, я зняла туфлі й закинула їх до сумки. Ходити в них було неможливо, а шкутильгати — я не хотіла. Каблук таки зламався, а я залишилася без взуття.

Ще одна халепа сьогоднішнього дня!

Гірко зітхнувши, я дістала телефон й пробігши поглядом по списку контактів в записній книжці, набрала номер Влада. Вислухавши нудну мелодію з гудків, я скинула виклик. Потім глянула на фітнес-браслет на лівій руці й розчаровано похитала головою. Стрілка годинника показувала о пів на п'яту вечора. А значить мій Влад в спортзалі, тренується ледь не до втрати свідомості, й навряд чи чекає мого дзвінка.

Взагалі, коли чоловік в спортзалі чи на нараді зі своїм тренером весь світ зникає з його уяви. Тоді, для нього існує лише «тут» і «зараз». Владислав концентрується на своїй цілі та її головних завданнях, й посилено готується до бою. Він живе цими тренуваннями, марить перемогою та без перебільшення — живе на роботі. Допоки бій не відбудеться і він не покладе супротивника на лопатки — Влад не відпочиває. І відповідно, не має часу на мене й мої забаганки. Хоча...

— Гадаю, що гуляти босоніж в таку погоду та ще й таким брудним містом, не найкраща ідея.

Поруч знову з’явився Ярослав. І я завмерла, вкотре за сьогоднішній день, споглядаючи його профіль. Вольове підборіддя, прямий ніс та рівні чіткі вилиці, покриті дводенною щетиною — робили обличчя чоловіка привабливим, й були безперечно плюсом до харизми чоловіка. А бездонні чорні очі в поєднанні зі спокусливою усмішкою — ставали справжньою зброєю, здатною підкорити не одне дівоче серце.

Так-так, дівчатка теж люблять очима.

— І ти ризикуєш захворіти, — мовив Ярослав, підхопивши мене на руки, наче я якась пір’їнка.

Я не встигла отямитися, а вже була притиснута до чоловічих грудей.

— Що ти робиш? — Я була налякана й схвильована.

Якщо це побачить Влад чи хтось із журналістів, мене чекають неприємності.

— Відпусти, негайно! — трішки голосніше промовила я. Репетувати не було сенсу, й привертати зайву увагу оточуючих, котрі й так оглядалися на нас.

— Як тільки доставлю в сухе та безпечне місце, відпущу, — спокійним тоном, повідомив мені чоловік, продовжуючи крокувати в напрямку паркінгу.

Мені хотілося втекти якомога далі від солодкого запаху чоловічого одеколону й тієї тривоги, що виникала в душі. А ще від усвідомлення того, що обійми незнайомця такі гарячі та затишні.

— Відпусти, відпусти. — Моє серце шалено калатало, прагнучи вистрибнути із грудей, — Божевільний!

Останнє слово викликало посмішку на устах Ярослава та сміх. Він був теплим, щирим, зігріваючим. Його хотілося слухати, прикривши очі та занурившись носом в міцне чоловіче плече.

Що я власне і зробила, як тільки побачила неподалік знайомий силует.

Кіра, а щоб її! Донька Ельвіри й моя зведена сестра — справжнє лихо й головна причина усіх моїх бід та сварок з батьком. Ця мала хвойда відразу не злюбила мене, як тільки ми познайомилися. Вона всіляко намовляла на мене, придумуючи різного роду небилиці. Корчила з себе невинну жертву, втоптуючи мене в багнюку. Прикро та батько чомусь вірив їй. Можливо тому, що вона так вдало уміла розіграти печаль та сум й ще умудрялася пустити сльозу. Як же мене бісить це стерво!